Боже, - в голові такий потік думок, це не просто потік – це вихор – думок і почуттів одразу, і він проситься назовні, він волає: випусти мене, дай мені волю, дай глянути на світ, дай повітря, але як тільки сідаю за папір: ступор. Чому це так?! Спробую. Спробую. Зможу.
Так от – ти – садист, а я, судячи з усього мазохістка. Отак і живемо. Від пригоди до пригоди. Від відносного загоєння ран до їх цілковитого роз”ятрування.
Зараз саме такий час. Знову. Знову ти когось знайшов і навіть, за твоїми власними словами за підписами фото на загальному сайті „друзів”, закохався, знайшов „любімую”. Більше того, ти вважав, що мені неодмінно докладуть обстановку, і я знатиму. Із сторонніх джерел. І тобі нічогенько не треба буде говорити чи пояснювати. Ти правий, мені сказали, звичайно, попередили, звернули увагу, застерегли, але – як же це жорстоко!
Я тобі вже, здається, казала, що ти переплюнув мене в жорстокості на сто тисяч мільйонів пунктів!
Так же не робиться, і ти це знаєш!
І я страждаю. Але і отримую від цього хворобливе задоволення.
І ти, судячи з усього, теж. Ну і парочкою ж ми були. Навіть є, не дивлячись на відстань, на сторонніх (бо всі інші будуть сторонніми до того часу, поки ними не станемо ми самі поміж собою). Садист і мазохістка – супер! Та не дуже.
А ще, виявляється, це все було давно! Зовсім давно ти приходив до мене проситися назад після всього, що дозволив собі зробити і сказати, просячи вислухати, зрозуміти, пробачити, забути, прийняти і ще там щось. Як же давно це було? Так, дайте подумати... – А, так, – то ж був листопад. Ти уточнив: початок листопада. А, ну то це все кардинально змінює, бо це ж аж цілих два місяці минуло!!! А ти ж ще і на новий рік мені дзвонив, ти хоч пам”ятаєш, що ти вкладав у свій голос? А, сорі, вже певне ні, бо ти вже вкладаєш щось інше деінде.
Мені цікаво, оце таке чоловічо-хлоп”яче кохання?! Та це ж захоплення 13-літнього дівчиська, а не чоловіка!!!! І то ці самі дівчиська здатні на глибші почуття!
Йдемо далі(маю виказати все, бо якщо знову дозволю собі зірватися на сльози на роботі, буде погано).
Що ти вкладав в слова „я боротимусь за тебе!”?! От мені зовсім це не зрозуміло. Так, раз запросив у кіно, раз на вечерю – відмовилась. Бо було надто боляче, надто свіже все. А що ти думав я зроблю – пострибаю зайчиком за тобою, як тільки ти скажеш, що все зрозумів?! То таке ти казав не раз. А довести власні благородні наміри, бути поряд, коли потрібен, показати готовність відстоювати і не відпускати – цього я так і не побачила. На жаль. Знову. Ти відпустив вперше, і вдруге, і втретє, і не в останнє. Я тонула, а ти дивився і казав: я буду боротись! Ну не цирк, га?
Просто так, для нотатки. Або для майбутнього, хай і не мого. Переважна більшість дівчат бачать завойування себе як рішучі дії, а не слова. Ти не запрошуєш в кіно – ти купуєш квитки, приходиш, кажеш збиратися. Все. Немає часу для роздумів і відмов. Вона не бере трубку – приходиш зустріти з роботи „по-умолчанію”, йдете пити каву або чарку чогось більш алкогольного. До речі, вибачатися приходиш з квітами і м”якою іграшкою – капітуляція практично гарантована. Коли ти дзвониш з дому, то не кажеш, що тим там зараз сам – ти питаєш, чи вона не хоче приїхати, бо ти чекаєш і тобі плювати на весь зовнішній світ. Ну і так далі.
Цікаво, що про це так багато написано і наговорено, але жодного прикладу правильного завоювання чи завоювання в принципі так побачити і не довелося. Маю надію...
Мені шкода тебе. Бо у тебе понад сотню друзів. Багато. Всі. А значить – нікого. Ти одинокий, і ти це знаєш. Хоча в ту нашу розмову, точніше, коли я виговорювала тобі все, що думаю про тебе і твоїх со-коллд друзів після твого зникнення, то ти навіть подякував – тоді ти все зрозумів. Раптово. Завдяки мені. Я тобі відкрила на все очі. Очевидно, то були лише слова. В черговий раз.
Ще мені тебе шкода, бо ти, як і вона, виставили себе разом на загальний огляд: це ми! Це ми!
Справжнє не виставляють на людський суд. Істинне тільки для двох. Інакше його можна занапастити. Якщо напасті не боїшся – це не воно. Ну що ж – гуляй, успіху. Цікаво, що я тобі казала завести собі тусовщицю – так і вийшло. Добре, що знайшлась та, хто розділить твоє захоплення бурхливим клубним нічним життям. Бо я, як ти знаєш, бачу ніч зовсім по-іншому. Податися в провидиці, чи що?!
І ще одне. Чорт, забула, що.
А: знаєш, хотіла піти на кримінал. Коли ще не знала про це все. Хотіла вдертися на твою сторінку під твоїм іменем, щоб подивитися, чим ти живеш. Мене спитали: ти маєш варіанти паролю? Я: звичайно, безліч, бо знаю його!
Як я помилялась. Я зрозуміла це після першої ж спроби – я тебе не знаю. Більше. Абсолютно. Я не знаю, чим ти живеш, хто ти є, ким ти став, що для тебе святе, а що другорядне.
Я знаю, що розпечений біль всередині – це не ревність, не почуття власності, як говорять подруги. Бо це так не болить. Якщо ревнуєш, то можеш злитись, біситись, дратуватися. Але на істеричні сльози тебе ніколи не зриватиме. Це дають про себе знати почуття. Ті, що були і рік, і два роки тому. Ті, які так і не отримали відповіді. Ті, що жеруть тебе із середини.
Тільки, є одна поправка: почуття-то все ще є, а об”єкта вже немає. Він змінився. Він зник. Трансформувався в іншу істоту. Розщепився на мільярди дрібних молекул.
Питання: Куди ж я все це подіну?!
