прочитала роман мопассана. роман чудовий. не могла 1,5 дні нічого робити, поки не дочитала - силіда до пізньої ночі. роман про те, як покидьки отримують все, зрозуміло, зовсім не моральним шляхом.
але ще цікава деталь, яка вартує не меньше самого роману - в якості передмови - стаття лева толстого. він в силу того, що сам був до глибини душі моралістом, а може, і ще більше, пише про те, що з його точки зору в роботах автора (мопассана) морально і що - ні - все про "нравственность", особливо, що стосується ставлення до жінки.
вони - автор і критик - сучасники – люди кінця 19 ст.
так ось, що мене турбує наразі - цікаво, чи не отримав би лев толстой розрив серця на місці, коли б побачив, що показують по телебаченню, крутять по радіо, чим просувають товари массового і не обов’язково вжитку, що пропагує культура споживання загалом через доступні їй канали, зокрема, через шоу біз і т.д., що робиться в нічних клубах (навіть не на приватних закритих вечірках), який симпатично-інфантильно -вульгарний (підкреслити правильне в кожному конкретному випадку) товар зробили із жінки (наразі - навіть з дівчинки – бо чим далі, тим молодшими і стрункішими стають наші модельки, акторки і співачки)?!
бідне, бідне серце пана толстого; нерозумні і недалекоглядні ми.
Wednesday, March 11, 2009
Friday, March 6, 2009
Що бажають в день народження? – Міцного здоров»я, щирих друзів, успіху у кар»єрі і житті, багато фінансових ресурсів для здійснення всіх мрій (бо все можна купити і щастя наразі вимірюється обсягом матеріальних благ, виставлених як доказ очам заздрісної публіки), і – кохання, кохання, кохання (щоб воно нарешті прийшло, як божа благодать, правильне і взаємне, радісне, і почалося неодмінно з романтичної пригоди, продовжилось не менш романтичним одруженням, народженням спільних дітей, купівлею будиночку на розі двох вулиць, а ще краще – десь в екологічно чистому «замісті», і зовсім небанальним продовженням: і з того часу вони жили довго і щасливо і померли в один день).
Зрозуміло, в кожному окремому випадку озвучуються різні варіації на вище перелічені тези.
Начебто нічого поганого, особливо, якщо побажання щирі.
Але, що вбило саме цього року – спочатку у власний день народження, а потім вдруге - вчора, коли вітала зі святом подругу: з року в рік те саме! Ми з року в рік бажаємо того самого, а це означає, що все так і залишається – сумно і сіро: фінансові негаразди, брак здоров»я і часу на нього і все інше(а ми ж тільки почали, щойно вийшли на старт бігової доріжки!), а найбільше – відсутність так розрекламованого сол мейта, що ніяк, уже кілька років поспіль не з»являється на наших шляхах. Можна навіть процитувати Шарлотту: «я зустрічаюсь з хлопцями з 15 років – де він?!»
В чому прикол?!
пс: одна моя подруга при такому розкладі стала серйозно задумуватись про одностатеві стосунки – так ось звідки ноги ростуть - виявляється, не поцілунки з однокласницями на п»яних школярських вечірках до такого призводять і навіть Фройд тут взагалі ні до чого - все від безвиході і потреби бути не самому!
Зрозуміло, в кожному окремому випадку озвучуються різні варіації на вище перелічені тези.
Начебто нічого поганого, особливо, якщо побажання щирі.
Але, що вбило саме цього року – спочатку у власний день народження, а потім вдруге - вчора, коли вітала зі святом подругу: з року в рік те саме! Ми з року в рік бажаємо того самого, а це означає, що все так і залишається – сумно і сіро: фінансові негаразди, брак здоров»я і часу на нього і все інше(а ми ж тільки почали, щойно вийшли на старт бігової доріжки!), а найбільше – відсутність так розрекламованого сол мейта, що ніяк, уже кілька років поспіль не з»являється на наших шляхах. Можна навіть процитувати Шарлотту: «я зустрічаюсь з хлопцями з 15 років – де він?!»
В чому прикол?!
пс: одна моя подруга при такому розкладі стала серйозно задумуватись про одностатеві стосунки – так ось звідки ноги ростуть - виявляється, не поцілунки з однокласницями на п»яних школярських вечірках до такого призводять і навіть Фройд тут взагалі ні до чого - все від безвиході і потреби бути не самому!
Три
1. Чи настане коли-небудь час в моєму житті, коли минуле в обличчі людей, яких знала колись давно не наздоганятиме мене з завидною періодичністю?! Коли не буде виявлятися, що хтось знає моїх друзів, чи друзів моїх друзів, чи знайомих, чи знайомих моїх знайомих і т.д.?! Найгірше виходить тоді, коли ти нарешті розслабишся і вдихнеш на повну силу, аж раптом – спільні фото твоїх зацікавлених колег зі знайомими, що раніше були вашими з ним спільними.. Surprise-surprise: а виявляється, світ – то тіснісінький, що і осягнути важко! Якби ще не бурхлива уява та перебільшене переймання подій на себе - а раптом в розмові випадково розговорилися про спільних знайомих (бо ж в нашому теперішньому житті куди не глянь – кругом і скрізь колишні випускники твого вузу), про те, хто що і про кого знає (а це, як показує практика, далеко не рідкість) – чи часом не наговорили?!
Земля кругла, до того ж крутиться.. А часом так хочеться почати все з початку…
2. Чого не люблю (привіт герою книжки про щасливе радянське дитинство Денису Корабльову!))
Не люблю того, що написано в пункті 1.
Не люблю того, що можливо, зміст і навіть слова моїх дописів повторюються, що означає те, що турбують ті самі проблеми, задаються ті самі питання, на які так і не отримано відповіді, а значить, ми стоїмо на місці, тупцюємо без толку, вдіяти нічого не вдається (чи намагалась?!), маємо лаг розвитку, поступово деградуємо, тощо (як додавав після кожного пункту наш професор з філософії).
Не люблю того, що багато цікавих людей трапляється на шляху, але в сілу різних причин і оцінок ти їх записуєш в ранг друзів-товаришів-закадичників, при цьому не завжди правильно розуміючи, які, власне, наміри в них самих, але через те, що вони знають, куди їх записано, ніколи не відкриються повністю, і з часом просто зникнуть, хоча інакше бути і не може. При цьому не люблю, коли на перших етапах пізнання один одного як людей ви спілкуєтесь постійно, весело, цікаво, навіть ніжно, так, що раптом здається, що у вас та-а-а-ак багато спільного, і яка надзвичайна людина, і таке інше, а потім хтось хоче або більшого або меншого, а ще трохи пізніше рано чи пізно кожного затягує своя прірва, і ви пропадаєте один для одного так, що навіть дзвінок з простим «як справи?» видається неможливим і безглуздим. Особливо, коли проходить місяць, півроку, рік, життя.
Не люблю, що яскрава уява постійно малює варіанти розвитку подій, а головне – зустрічі з ним, прекрасним і єдиним (що там ще прийнято говорити), на якому світ зійдеться клином, і т.д. – на летовищі, у літаку, на виході з нього, на летовищі пункту призначення, дорогою додому… і ось ти вже і вдома, ат – нічого такого не сталося. А ще є нескінчені потяги, відпустки, відрядження, нові міста, десятки нових компаній і нових облич в них, мільйон нових знайомств, - але результату з цього всього аж ніякого. Так, зі строкатих подій, змальованих і прожитих тобою тільки в твоїй голові, хоч кіно знімай, і сідай плач і смійся над ними..
Не люблю, що на свідомому і підсвідомому рівні в нас закладена програма пошуку. Те, що в дійсності людина приміряє на себе всіх і кожного, хто зустрічається на її шляху або просто потрапляє в поле її зору, але заперечує це, щоб бути в межах визначеної кимось «пристойності». Іноді примірка відбувається в режимі «довгострокова перспектива», але найчастіше «короткострокова», тобто – фізіологічна, простіше кажучи - секс. Але в силу знову ж таки закладених суспільством програм «мораль» і їй подібних, людина змушена себе стримувати. Переважно це всім вдається, комусь в більшій мірі, комусь – в меншій. Але таким чином, ніхто з нас не знає, чого він хоче або не хоче насправді. Перманентна внутрішня боротьба між «я» соціальним і «я» дійсним, реальним, природнім. І хто придумав і заклав в нас програми моралі і тому подібної брехні – інші люди, що виробили її протягом століть в пориві потягу до прекрасного і самовдосконалення роду людського?! Чи як вдалого механізму контролю безхребетної маси, «народонаселення», разом з релігією, системою державних апаратів і наднаціональних організацій, що прикривають меркантильні інтереси тих, хто сильніші?! Ті самі люди, які піддають бездушній руйнації все, що самі створили, що прикривають свою тваринну агресію благими намірами або і не криються зовсім?! Щось у цьому всьому точно не так. Десь ми з вами дали зробити з себе дурнів. І продовжуємо так само. І якщо ми мовчатимемо (а ми мовчатимемо), то і на наших дітей чекає те саме.
Не люблю, що це все я пишу вже вдруге, бо варіант перший безслідно розтанув десь в електронних кодах вебу – треба було відразу писати на папір, а вже потім копіювати на сторінку. А відтворити текст в первісному вигляді, зрозуміло, не вдалося – щось додалося, щось з кінцями зникло в прірвах пам»яті (наприклад, точно писала ще і пункт 3, але про що саме – хоч вбий..). Можливо – відновиться, тоді допишу.
3. (нове) Люблю життя!
28 лютого 2009 року
Новороссійськ, Росія
4. (Насправді це пункт 3, старий, який моя пам»ять під час спроби відновлення втраченого відновити, власне, відмовилася, а наразі капітулювала, тож пишу, поки знову не забула)
Річ просто в тім, що я знайшла спосіб спілкуватися з тобою заочно, так, для душі, по-троху проникати в твоє життя, спостерігати за ним в тих мінімальних дозах, які стають доступними мені як незареєстрованому користувачеві віртуальних соціальних сіток.
Регулярно заходжу на твою сторінку, дивлюся на написи на стіні, виставлені фото, розділену з іншими музику, дрібні коменти. Не все подобається. Але переважно все говорить про те, хто ти є наразі, що тобі болить. Читаю між рядків. Найцінніше - твої власні коментарі у рядку зі статусом – в них пізнаю мого веселого і неординарного хлопчика-студента, а іноді бачу скептичного і зневіреного майже дорослого - гульвісу.
Все пориваюсь написати, але щось досі стримує. Коли ми позбудемося соціальних і власних умовностей?!...
6 березня 2009 року
Київ
Земля кругла, до того ж крутиться.. А часом так хочеться почати все з початку…
2. Чого не люблю (привіт герою книжки про щасливе радянське дитинство Денису Корабльову!))
Не люблю того, що написано в пункті 1.
Не люблю того, що можливо, зміст і навіть слова моїх дописів повторюються, що означає те, що турбують ті самі проблеми, задаються ті самі питання, на які так і не отримано відповіді, а значить, ми стоїмо на місці, тупцюємо без толку, вдіяти нічого не вдається (чи намагалась?!), маємо лаг розвитку, поступово деградуємо, тощо (як додавав після кожного пункту наш професор з філософії).
Не люблю того, що багато цікавих людей трапляється на шляху, але в сілу різних причин і оцінок ти їх записуєш в ранг друзів-товаришів-закадичників, при цьому не завжди правильно розуміючи, які, власне, наміри в них самих, але через те, що вони знають, куди їх записано, ніколи не відкриються повністю, і з часом просто зникнуть, хоча інакше бути і не може. При цьому не люблю, коли на перших етапах пізнання один одного як людей ви спілкуєтесь постійно, весело, цікаво, навіть ніжно, так, що раптом здається, що у вас та-а-а-ак багато спільного, і яка надзвичайна людина, і таке інше, а потім хтось хоче або більшого або меншого, а ще трохи пізніше рано чи пізно кожного затягує своя прірва, і ви пропадаєте один для одного так, що навіть дзвінок з простим «як справи?» видається неможливим і безглуздим. Особливо, коли проходить місяць, півроку, рік, життя.
Не люблю, що яскрава уява постійно малює варіанти розвитку подій, а головне – зустрічі з ним, прекрасним і єдиним (що там ще прийнято говорити), на якому світ зійдеться клином, і т.д. – на летовищі, у літаку, на виході з нього, на летовищі пункту призначення, дорогою додому… і ось ти вже і вдома, ат – нічого такого не сталося. А ще є нескінчені потяги, відпустки, відрядження, нові міста, десятки нових компаній і нових облич в них, мільйон нових знайомств, - але результату з цього всього аж ніякого. Так, зі строкатих подій, змальованих і прожитих тобою тільки в твоїй голові, хоч кіно знімай, і сідай плач і смійся над ними..
Не люблю, що на свідомому і підсвідомому рівні в нас закладена програма пошуку. Те, що в дійсності людина приміряє на себе всіх і кожного, хто зустрічається на її шляху або просто потрапляє в поле її зору, але заперечує це, щоб бути в межах визначеної кимось «пристойності». Іноді примірка відбувається в режимі «довгострокова перспектива», але найчастіше «короткострокова», тобто – фізіологічна, простіше кажучи - секс. Але в силу знову ж таки закладених суспільством програм «мораль» і їй подібних, людина змушена себе стримувати. Переважно це всім вдається, комусь в більшій мірі, комусь – в меншій. Але таким чином, ніхто з нас не знає, чого він хоче або не хоче насправді. Перманентна внутрішня боротьба між «я» соціальним і «я» дійсним, реальним, природнім. І хто придумав і заклав в нас програми моралі і тому подібної брехні – інші люди, що виробили її протягом століть в пориві потягу до прекрасного і самовдосконалення роду людського?! Чи як вдалого механізму контролю безхребетної маси, «народонаселення», разом з релігією, системою державних апаратів і наднаціональних організацій, що прикривають меркантильні інтереси тих, хто сильніші?! Ті самі люди, які піддають бездушній руйнації все, що самі створили, що прикривають свою тваринну агресію благими намірами або і не криються зовсім?! Щось у цьому всьому точно не так. Десь ми з вами дали зробити з себе дурнів. І продовжуємо так само. І якщо ми мовчатимемо (а ми мовчатимемо), то і на наших дітей чекає те саме.
Не люблю, що це все я пишу вже вдруге, бо варіант перший безслідно розтанув десь в електронних кодах вебу – треба було відразу писати на папір, а вже потім копіювати на сторінку. А відтворити текст в первісному вигляді, зрозуміло, не вдалося – щось додалося, щось з кінцями зникло в прірвах пам»яті (наприклад, точно писала ще і пункт 3, але про що саме – хоч вбий..). Можливо – відновиться, тоді допишу.
3. (нове) Люблю життя!
28 лютого 2009 року
Новороссійськ, Росія
4. (Насправді це пункт 3, старий, який моя пам»ять під час спроби відновлення втраченого відновити, власне, відмовилася, а наразі капітулювала, тож пишу, поки знову не забула)
Річ просто в тім, що я знайшла спосіб спілкуватися з тобою заочно, так, для душі, по-троху проникати в твоє життя, спостерігати за ним в тих мінімальних дозах, які стають доступними мені як незареєстрованому користувачеві віртуальних соціальних сіток.
Регулярно заходжу на твою сторінку, дивлюся на написи на стіні, виставлені фото, розділену з іншими музику, дрібні коменти. Не все подобається. Але переважно все говорить про те, хто ти є наразі, що тобі болить. Читаю між рядків. Найцінніше - твої власні коментарі у рядку зі статусом – в них пізнаю мого веселого і неординарного хлопчика-студента, а іноді бачу скептичного і зневіреного майже дорослого - гульвісу.
Все пориваюсь написати, але щось досі стримує. Коли ми позбудемося соціальних і власних умовностей?!...
6 березня 2009 року
Київ
Subscribe to:
Comments (Atom)