Три

1. Чи настане коли-небудь час в моєму житті, коли минуле в обличчі людей, яких знала колись давно не наздоганятиме мене з завидною періодичністю?! Коли не буде виявлятися, що хтось знає моїх друзів, чи друзів моїх друзів, чи знайомих, чи знайомих моїх знайомих і т.д.?! Найгірше виходить тоді, коли ти нарешті розслабишся і вдихнеш на повну силу, аж раптом – спільні фото твоїх зацікавлених колег зі знайомими, що раніше були вашими з ним спільними.. Surprise-surprise: а виявляється, світ – то тіснісінький, що і осягнути важко! Якби ще не бурхлива уява та перебільшене переймання подій на себе - а раптом в розмові випадково розговорилися про спільних знайомих (бо ж в нашому теперішньому житті куди не глянь – кругом і скрізь колишні випускники твого вузу), про те, хто що і про кого знає (а це, як показує практика, далеко не рідкість) – чи часом не наговорили?!
Земля кругла, до того ж крутиться.. А часом так хочеться почати все з початку…

2. Чого не люблю (привіт герою книжки про щасливе радянське дитинство Денису Корабльову!))
Не люблю того, що написано в пункті 1.

Не люблю того, що можливо, зміст і навіть слова моїх дописів повторюються, що означає те, що турбують ті самі проблеми, задаються ті самі питання, на які так і не отримано відповіді, а значить, ми стоїмо на місці, тупцюємо без толку, вдіяти нічого не вдається (чи намагалась?!), маємо лаг розвитку, поступово деградуємо, тощо (як додавав після кожного пункту наш професор з філософії).

Не люблю того, що багато цікавих людей трапляється на шляху, але в сілу різних причин і оцінок ти їх записуєш в ранг друзів-товаришів-закадичників, при цьому не завжди правильно розуміючи, які, власне, наміри в них самих, але через те, що вони знають, куди їх записано, ніколи не відкриються повністю, і з часом просто зникнуть, хоча інакше бути і не може. При цьому не люблю, коли на перших етапах пізнання один одного як людей ви спілкуєтесь постійно, весело, цікаво, навіть ніжно, так, що раптом здається, що у вас та-а-а-ак багато спільного, і яка надзвичайна людина, і таке інше, а потім хтось хоче або більшого або меншого, а ще трохи пізніше рано чи пізно кожного затягує своя прірва, і ви пропадаєте один для одного так, що навіть дзвінок з простим «як справи?» видається неможливим і безглуздим. Особливо, коли проходить місяць, півроку, рік, життя.

Не люблю, що яскрава уява постійно малює варіанти розвитку подій, а головне – зустрічі з ним, прекрасним і єдиним (що там ще прийнято говорити), на якому світ зійдеться клином, і т.д. – на летовищі, у літаку, на виході з нього, на летовищі пункту призначення, дорогою додому… і ось ти вже і вдома, ат – нічого такого не сталося. А ще є нескінчені потяги, відпустки, відрядження, нові міста, десятки нових компаній і нових облич в них, мільйон нових знайомств, - але результату з цього всього аж ніякого. Так, зі строкатих подій, змальованих і прожитих тобою тільки в твоїй голові, хоч кіно знімай, і сідай плач і смійся над ними..

Не люблю, що на свідомому і підсвідомому рівні в нас закладена програма пошуку. Те, що в дійсності людина приміряє на себе всіх і кожного, хто зустрічається на її шляху або просто потрапляє в поле її зору, але заперечує це, щоб бути в межах визначеної кимось «пристойності». Іноді примірка відбувається в режимі «довгострокова перспектива», але найчастіше «короткострокова», тобто – фізіологічна, простіше кажучи - секс. Але в силу знову ж таки закладених суспільством програм «мораль» і їй подібних, людина змушена себе стримувати. Переважно це всім вдається, комусь в більшій мірі, комусь – в меншій. Але таким чином, ніхто з нас не знає, чого він хоче або не хоче насправді. Перманентна внутрішня боротьба між «я» соціальним і «я» дійсним, реальним, природнім. І хто придумав і заклав в нас програми моралі і тому подібної брехні – інші люди, що виробили її протягом століть в пориві потягу до прекрасного і самовдосконалення роду людського?! Чи як вдалого механізму контролю безхребетної маси, «народонаселення», разом з релігією, системою державних апаратів і наднаціональних організацій, що прикривають меркантильні інтереси тих, хто сильніші?! Ті самі люди, які піддають бездушній руйнації все, що самі створили, що прикривають свою тваринну агресію благими намірами або і не криються зовсім?! Щось у цьому всьому точно не так. Десь ми з вами дали зробити з себе дурнів. І продовжуємо так само. І якщо ми мовчатимемо (а ми мовчатимемо), то і на наших дітей чекає те саме.

Не люблю, що це все я пишу вже вдруге, бо варіант перший безслідно розтанув десь в електронних кодах вебу – треба було відразу писати на папір, а вже потім копіювати на сторінку. А відтворити текст в первісному вигляді, зрозуміло, не вдалося – щось додалося, щось з кінцями зникло в прірвах пам»яті (наприклад, точно писала ще і пункт 3, але про що саме – хоч вбий..). Можливо – відновиться, тоді допишу.

3. (нове) Люблю життя!

28 лютого 2009 року
Новороссійськ, Росія


4. (Насправді це пункт 3, старий, який моя пам»ять під час спроби відновлення втраченого відновити, власне, відмовилася, а наразі капітулювала, тож пишу, поки знову не забула)
Річ просто в тім, що я знайшла спосіб спілкуватися з тобою заочно, так, для душі, по-троху проникати в твоє життя, спостерігати за ним в тих мінімальних дозах, які стають доступними мені як незареєстрованому користувачеві віртуальних соціальних сіток.
Регулярно заходжу на твою сторінку, дивлюся на написи на стіні, виставлені фото, розділену з іншими музику, дрібні коменти. Не все подобається. Але переважно все говорить про те, хто ти є наразі, що тобі болить. Читаю між рядків. Найцінніше - твої власні коментарі у рядку зі статусом – в них пізнаю мого веселого і неординарного хлопчика-студента, а іноді бачу скептичного і зневіреного майже дорослого - гульвісу.
Все пориваюсь написати, але щось досі стримує. Коли ми позбудемося соціальних і власних умовностей?!...

6 березня 2009 року
Київ