Перманентна закоханість

Ця розмова могла б мати місце в реальному житті. Точніше частина цієї розмови. Точніше, практично монолог. Я прокручувала її в думках не раз. На щастя, вона так і залишилась виключно моїм творінням, бо інакше вона могла б стати іншою...
Ми говорили про те, чому стосунки не розвивалися так, як нам того хотілося, точніше мені – все було надто повільно і незалежно. Часом я забагато говорю ще не досить близьким людям про свої відчуття. А ще надто поспішаю. Ні з того ні з сього прохопилося: ти не зрозумів, я ж тобою марила... Він всміхнувся. Я не стала продовжувати. Швидше за все, йому було приємно. Та він не зрозумів мене. А я не стала розбивати його самовпевненості.
А продовження мало бути таким: ти знову не зрозумів – справа не в тобі, тобто не тільки в тобі, а, можливо, і зовсім не в тобі. Розумієш, марення кимось – це такий елемент чогось більшого, щось більше – це перманентна закоханість, таке собі світовідчуття, яким людина живе постійно і жити без нього не може. Воно не залежить від об’єкту. Тобто, останній є важливим, проте не визначним в цьому світовідчутті. Закоханість – перманентний стан душі, сердечне тепло, яким готовий поділитися, легка усмішка, яка оселяється на вустах навіть у дощову холодну днину. Це шлях до чогось ще більшого...
Це музика, якою з тобою поділився хтось, тепер уже майже близький, а ти поділився зі своїми близькими, і ви не можете наслухатися, і слухаючи, згадуєте одне про одного, навіть не бачачись тижнями, тимчасово загубившись у вирі життя, і знаєте, що зовсім скоро ви знову знайдетесь, бо між вами, без сумніву, космічний зв’язок, який не можна розірвати.
Це здатність бігти вулицею в обідню перерву навесні і помічати, як світить м’якеньке золоте сонечко, як цвітуть і пахнуть вишні в центрі мегаполісу, а жовті кульбабки виринають із зелених островків травички зовсім несподівано, а весняним, неймовірно блакитним небом пливуть неймовірно білі хмаринки, і написати про всі ці дива комусь, з ким хочеться поділитися.
Це здатність радіти тому, як надзвичайно гарно жовкне листя дерев восени, як набуває гарячих кольорів, як крапає смішний, наче ще не впевнений, що ж йому робити, дощик. Це здатність стати посеред міста і втовпитися поглядом у зелену, наче досі літо, вербу, поговорити з нею думками, розказати, як неймовірно вона відрізняється від усіх інших, зараз уже жовтогарячих дерев.
Це легкий сум за тим, хто був колись майже поруч, хто ніколи не був, хто ще має бути. Це готовність з ходу стрибнути у вир почуттів, навіть якщо знаєш, що у ньому можна потонути, зазнавши значних втрат.
Це регулярне настирливе гіпнозування екрану телефону з метою дочекатися і зловити дзвінок чи повідомлення відразу по появі або і ще до неї, це саме сподівання на дзвінок, це його провокування силою бажань. Це здатність шукати чиїсь очі серед чужих очей, а вертаючись додому ввечері - спостерігати за виром авто, що мчать повз тебе скаженим проспектом, і сподіватися хоч на мить побачити саме те, з двома звірами по боках, просто так, принаймні на мить, щоб знати, що воно все ж є.
Це здатність мріяти про те, як має бути, хто має бути, і вірити в те, що так і буде. Бо інакше бути не може.
Це перманентний стан душі... Закоханість. У світ. У всесвіт. У близьких і далеких. У саме життя! Це ще не кохання, але вже півшляху до нього, бо вона не дає серцю очерствіти, а душі – спустошитися. Хто-небудь бачив, щоб кохання оселилося в почерствілому серці чи спустошеній душі?! Отож бо! Вона є життєво необхідною, як повітря, аби бути і залишатися Людиною. Попри все недобре, що може статися в житті, і навіть попри все добре...
Вона – дар сильних і одночасно слабких, тих, хто вірить і зневірюється, і вірить знову, хто живе більше для інших, ніж для себе, хто творить, хто прагне пізнати світ і знайти себе в ньому, віддатися йому і взяти від нього стільки, скільки він має дати, і ще трошки, аби поділитися з кимось близьким, хто радіє кожній неповторній миті в своєму житті і надійно карбує кожну в щоденники свого серця, щоб мати наснагу для душі тоді, коли раптом захопить сум.
Закоханість – це перевага, подарована обраним. Це легко перевірити, лише озирнувшись навколо – її видно по очах. Саме тому закохуються двоє, саме тому щастить знаходити правдивих друзів, саме тому хочеться жити!
Тож, бути нам закоханими?! Бути!
Розумієш?!..

PS: присвячено моїй AL: за все: минуле, теперішнє і (о, так! :) майбутнє!

Добровільний аскетизм

Таке бувало з кожним. Без виключення. Коли не хочеться нічого і .. нікого. Піднімаєшся рано, збираєшся, ідеш на роботу, там просто відсиджуєш день, навіть якщо купа роботи, створюєш видимість присутності, а насправді тебе там немає. Їдеш додому. Там береш книжку і читаєш щось перед сном. Книжку – це в кращому випадку. Переважно тиняєшся із кутка в куток, або лежиш на ліжку втупившись у стелю. Можна також перечитувати одне і те саме речення по десять разів і все-одно нічорта не зрозуміти, про що там йдеться. А ще не відомо, чи вночі вдасться поспати так, як це розуміють нормальні люди. Швидше за все ніч пройде в напівдумках-напівдрімоті. З відповідним пробудженням, ніби і не спав зовсім.
Нікому не дзвониш, не пишеш, не домовляєшся про зустріч. Не хочеться бачити навіть найближчих. Не хочеться засмучувати. Не хочеться, аби питали, що сталося. Не хочеться, і щоб помітили, і щоб не помітили твою сердечну тугу, моральне спустошення і розумовий ступор. Краще так пересидіти, сховатися – благо, що є де –в своїй норі і не вилазити тижнями. Врубати музику так, щоб вона заповнила пустку.. В серці, в душі, в голові...
Це добровільний аскетизм. Добровільне укриття від оточуючого світу. Добровільне нехтування.. ні, не всіма іншими, - собою. Щастя, що він є, що до нього можна звернутися так, як до найближчого друга і порадника. Того, хто не стане тебе заспокоювати стандартними фразами із дешевих серіалів, а зможе мовчки, по очах, по погляду все зрозуміти і так само – поглядом – розрадити і підтримати, насварити, коли треба.
Але чому ж ми часом звертаємося до аскетизму, а не до реального друга, якщо нам пощастило такого мати? - Єдине пояснення, що спадає на думку, - то це наш егоїзм. Коли хочеться, щоб твої муки були тільки твоїми, думки і почуття мучили тільки тебе, не перекидаючись ні на кого більше. Це такий собі добровільний моральний мазохізм. Ти отримуєш від нього насолоду. Тобі гірко від усього, що відбувається, проте якось солодко, що це відбувається, і відбувається з тобою. Тобі здається, що банальна решта світу навіть не підозрює, які речі і події можуть відбуватися в житті однієї маленької людини. Їм не зрозуміти, які цунамі і хуртовини можуть чинити безлад в людській душі, серці, розумі! А ти знаєш! Тобі двадцять з гаком або і без, а ти вже в курсі практично всього, про що читав в книжках підлітком. Життя дарує тобі можливість відчути всю його гіркоту, присмачену цукром того, яку різноманітність подій і почуттів воно дало тобі вже і обіцяє дати в майбутньому. І ти, як той наркоман, з вдячністю хапаєшся за цю можливість і тим самим губиш себе, прирікаєш на майбутню безвихідь... Але інакше просто не можеш. Тому час від часу замикаєшся зі своєю безвихіддю, егоїзмом та мазохізмом сам на сам, стаєш аскетом, проте з надією повернення в нормальний світ, якщо такий існує. Принаймні, ти завжди можеш повернутися у світ власний, навіть якщо він не відрізняється нормальністю. А поки що – будеш добровільним аскетом, насолоджуватися і мучити себе ж своїми ж відчуттями. Сам на сам...

Проекти

Я – проект. Мене створили і наділили здатністю... існувати. У тому вигляді, який задумав мій творець задля мого-свого успіху. Мене знайшли на вулиці/у барі/ресторані швидкого харчування або відібрали шляхом модного тепер процесу - кастингу в межах якогось телешоу із сотень таких самих як я. Мені змінили зовнішність, провівши купу різноманітних хімічних і технічних процедур з моїм волоссям, обличчям, фігурою, створили образ, модель поведінки на публіці, навчили, що говорити, коли спитають, і як багатозначно мовчати, коли ні. Мене навчили рухатись так, як любить публіка, ефектно роздягатися, або і зовсім ходити майже голим на сцені і часто поза нею, бо sex sells, а мені треба продаватися. Ви не подумайте, я і сам маю деякі завдатки – трохи поспівую, підтанцьовую, та й протилежна стать і без того звертала на мене увагу. Але ж тепер я – секс-символ! Так говорять про мене нещасному затурканому народові з телевізорів у вагонах метро, аби він неодмінно купив мій диск і приніс мені та моєму творцеві свої 20 гривень. На мене хочуть бути схожі тисячі, побути зі мною принаймні мить мріють мільйони! І нічого, що мої простенькі пісеньки чужою мовою ніяк не сприяють духовному розслабленню, не кажучи вже про духовний розвиток цього народу, може йому того і треба – простенької пісеньки про підліткову закоханість, великі гроші, які їм ніколи не бачити, і нічні пригоди-походеньки в гламурному клубі столиці, бажано якоїсь іншої країни. Ви так не думаєте? Ну то киньте в мене камінням, якщо не хочете бути на моєму місці!

Ми – проект. Так, іноді нас в проекті буває більше однієї. Кожна потрапила сюди по різному – участь однієї забезпечив татко, іншій – її таємний спраглий до розваг спонсор, аби потішити свою кицю, бо ж дуже хотіли обидві слави видатних співачок. Але часто нас запрошують для роботи в проекті просто з вулиці – саме так пощастило нашій третій, то ж за людину ми її не дуже маємо. Наш творець вважає, що коли нас буде двоє/троє/четверо у проекті, то так ми охопимо більш широке коло серед публіки, бо на кожну з нас – свій покупець. В такому випадку ми стаємо зусиллями наших роботящих імідж-мейкерів схожими одна на одну, але так, щоб трохи відрізнятися – як правило, різний у нас колір волосся (білявка, чорнявка, руда) і суконь, якщо такі на нас є. Нас хочуть всі чоловіки, які тільки глянуть, як ми спокусливо викручуємося і відкриваємо наші ротики співаючи, а малолітні дівчатка мріють бути на нашому місці. Ми купаємося в розкошах, вештаємося з зухвалим поглядом по найрозкішніших бутіках нашої і не тільки столиці, проводимо купу часу в спа-салонах, де над сексуальністю наших тіл працюють десятки професіоналів своєї справи. Нас запрошують на інтерв’ю в різні засоби масової дезінформації, на голі фото сесії до глянцевих жіночих і (о, боже!) чоловічих журналів, на світські раути і вечірки. Ми почуваємося зірками, коли співаємо своїх пісеньок на цих самих світських вечірках або приватних днях народженнях „великих” людей або їх пасій під фонограму, записану за допомогою комп’ютера, аби достатньо підтягнути наші, ніде правди діти – не за них нас брали – слабкі або й відсутні, голоси. По закінченню програми купаємося в оваціях, квітах і хтивих поглядах цих самих „великих”. Ми не задумуємося про ті гроші, які ми заробляємо, збираючи повні зали під час концертних турів і випускаючи щопівроку симпатичні альбоми на десять пісеньок, бо їх контролює наш творець – він краще знає, як їх витратити так, щоб стало ще більше. А все необхідне він нам дає. І своєю ласкою не обходить жодну. Він навіть подарував нам підписку на нове найпопулярніше жіноче видання в цій країні – „Лоу Ай К’ю” – аби ми могли тішитися нашими регулярними зображеннями на його обкладинці та шпальтах першими. Ми щасливі. А наші мами спокійні за наше майбутнє, бо слава не дасть нам пропасти, а попит на наш продукт буде завжди.
Хочете як ми? Зась! Бажаємо вам неуспіху, бо нащо ж ділити такі блискучі перспективи з конкурентками?!