Ця розмова могла б мати місце в реальному житті. Точніше частина цієї розмови. Точніше, практично монолог. Я прокручувала її в думках не раз. На щастя, вона так і залишилась виключно моїм творінням, бо інакше вона могла б стати іншою...
Ми говорили про те, чому стосунки не розвивалися так, як нам того хотілося, точніше мені – все було надто повільно і незалежно. Часом я забагато говорю ще не досить близьким людям про свої відчуття. А ще надто поспішаю. Ні з того ні з сього прохопилося: ти не зрозумів, я ж тобою марила... Він всміхнувся. Я не стала продовжувати. Швидше за все, йому було приємно. Та він не зрозумів мене. А я не стала розбивати його самовпевненості.
А продовження мало бути таким: ти знову не зрозумів – справа не в тобі, тобто не тільки в тобі, а, можливо, і зовсім не в тобі. Розумієш, марення кимось – це такий елемент чогось більшого, щось більше – це перманентна закоханість, таке собі світовідчуття, яким людина живе постійно і жити без нього не може. Воно не залежить від об’єкту. Тобто, останній є важливим, проте не визначним в цьому світовідчутті. Закоханість – перманентний стан душі, сердечне тепло, яким готовий поділитися, легка усмішка, яка оселяється на вустах навіть у дощову холодну днину. Це шлях до чогось ще більшого...
Це музика, якою з тобою поділився хтось, тепер уже майже близький, а ти поділився зі своїми близькими, і ви не можете наслухатися, і слухаючи, згадуєте одне про одного, навіть не бачачись тижнями, тимчасово загубившись у вирі життя, і знаєте, що зовсім скоро ви знову знайдетесь, бо між вами, без сумніву, космічний зв’язок, який не можна розірвати.
Це здатність бігти вулицею в обідню перерву навесні і помічати, як світить м’якеньке золоте сонечко, як цвітуть і пахнуть вишні в центрі мегаполісу, а жовті кульбабки виринають із зелених островків травички зовсім несподівано, а весняним, неймовірно блакитним небом пливуть неймовірно білі хмаринки, і написати про всі ці дива комусь, з ким хочеться поділитися.
Це здатність радіти тому, як надзвичайно гарно жовкне листя дерев восени, як набуває гарячих кольорів, як крапає смішний, наче ще не впевнений, що ж йому робити, дощик. Це здатність стати посеред міста і втовпитися поглядом у зелену, наче досі літо, вербу, поговорити з нею думками, розказати, як неймовірно вона відрізняється від усіх інших, зараз уже жовтогарячих дерев.
Це легкий сум за тим, хто був колись майже поруч, хто ніколи не був, хто ще має бути. Це готовність з ходу стрибнути у вир почуттів, навіть якщо знаєш, що у ньому можна потонути, зазнавши значних втрат.
Це регулярне настирливе гіпнозування екрану телефону з метою дочекатися і зловити дзвінок чи повідомлення відразу по появі або і ще до неї, це саме сподівання на дзвінок, це його провокування силою бажань. Це здатність шукати чиїсь очі серед чужих очей, а вертаючись додому ввечері - спостерігати за виром авто, що мчать повз тебе скаженим проспектом, і сподіватися хоч на мить побачити саме те, з двома звірами по боках, просто так, принаймні на мить, щоб знати, що воно все ж є.
Це здатність мріяти про те, як має бути, хто має бути, і вірити в те, що так і буде. Бо інакше бути не може.
Це перманентний стан душі... Закоханість. У світ. У всесвіт. У близьких і далеких. У саме життя! Це ще не кохання, але вже півшляху до нього, бо вона не дає серцю очерствіти, а душі – спустошитися. Хто-небудь бачив, щоб кохання оселилося в почерствілому серці чи спустошеній душі?! Отож бо! Вона є життєво необхідною, як повітря, аби бути і залишатися Людиною. Попри все недобре, що може статися в житті, і навіть попри все добре...
Вона – дар сильних і одночасно слабких, тих, хто вірить і зневірюється, і вірить знову, хто живе більше для інших, ніж для себе, хто творить, хто прагне пізнати світ і знайти себе в ньому, віддатися йому і взяти від нього стільки, скільки він має дати, і ще трошки, аби поділитися з кимось близьким, хто радіє кожній неповторній миті в своєму житті і надійно карбує кожну в щоденники свого серця, щоб мати наснагу для душі тоді, коли раптом захопить сум.
Закоханість – це перевага, подарована обраним. Це легко перевірити, лише озирнувшись навколо – її видно по очах. Саме тому закохуються двоє, саме тому щастить знаходити правдивих друзів, саме тому хочеться жити!
Тож, бути нам закоханими?! Бути!
Розумієш?!..
PS: присвячено моїй AL: за все: минуле, теперішнє і (о, так! :) майбутнє!
