Таке бувало з кожним. Без виключення. Коли не хочеться нічого і .. нікого. Піднімаєшся рано, збираєшся, ідеш на роботу, там просто відсиджуєш день, навіть якщо купа роботи, створюєш видимість присутності, а насправді тебе там немає. Їдеш додому. Там береш книжку і читаєш щось перед сном. Книжку – це в кращому випадку. Переважно тиняєшся із кутка в куток, або лежиш на ліжку втупившись у стелю. Можна також перечитувати одне і те саме речення по десять разів і все-одно нічорта не зрозуміти, про що там йдеться. А ще не відомо, чи вночі вдасться поспати так, як це розуміють нормальні люди. Швидше за все ніч пройде в напівдумках-напівдрімоті. З відповідним пробудженням, ніби і не спав зовсім.
Нікому не дзвониш, не пишеш, не домовляєшся про зустріч. Не хочеться бачити навіть найближчих. Не хочеться засмучувати. Не хочеться, аби питали, що сталося. Не хочеться, і щоб помітили, і щоб не помітили твою сердечну тугу, моральне спустошення і розумовий ступор. Краще так пересидіти, сховатися – благо, що є де –в своїй норі і не вилазити тижнями. Врубати музику так, щоб вона заповнила пустку.. В серці, в душі, в голові...
Це добровільний аскетизм. Добровільне укриття від оточуючого світу. Добровільне нехтування.. ні, не всіма іншими, - собою. Щастя, що він є, що до нього можна звернутися так, як до найближчого друга і порадника. Того, хто не стане тебе заспокоювати стандартними фразами із дешевих серіалів, а зможе мовчки, по очах, по погляду все зрозуміти і так само – поглядом – розрадити і підтримати, насварити, коли треба.
Але чому ж ми часом звертаємося до аскетизму, а не до реального друга, якщо нам пощастило такого мати? - Єдине пояснення, що спадає на думку, - то це наш егоїзм. Коли хочеться, щоб твої муки були тільки твоїми, думки і почуття мучили тільки тебе, не перекидаючись ні на кого більше. Це такий собі добровільний моральний мазохізм. Ти отримуєш від нього насолоду. Тобі гірко від усього, що відбувається, проте якось солодко, що це відбувається, і відбувається з тобою. Тобі здається, що банальна решта світу навіть не підозрює, які речі і події можуть відбуватися в житті однієї маленької людини. Їм не зрозуміти, які цунамі і хуртовини можуть чинити безлад в людській душі, серці, розумі! А ти знаєш! Тобі двадцять з гаком або і без, а ти вже в курсі практично всього, про що читав в книжках підлітком. Життя дарує тобі можливість відчути всю його гіркоту, присмачену цукром того, яку різноманітність подій і почуттів воно дало тобі вже і обіцяє дати в майбутньому. І ти, як той наркоман, з вдячністю хапаєшся за цю можливість і тим самим губиш себе, прирікаєш на майбутню безвихідь... Але інакше просто не можеш. Тому час від часу замикаєшся зі своєю безвихіддю, егоїзмом та мазохізмом сам на сам, стаєш аскетом, проте з надією повернення в нормальний світ, якщо такий існує. Принаймні, ти завжди можеш повернутися у світ власний, навіть якщо він не відрізняється нормальністю. А поки що – будеш добровільним аскетом, насолоджуватися і мучити себе ж своїми ж відчуттями. Сам на сам...
