Замість вступу: „ ...слова відповідно вивчені так собі, так що зважайте, Панове...” (КЦ) – або, завчасно перепрошую читача за можливий сумбур – надто багато лежить на душі і надто довго воно не мало виходу... послідовність викладення думок не зовсім свідчить, а точніше зовсім не свідчить про їх ступінь їх пріоритетності в голові автора... від переміни їх порядку результати ніяк не зміняться.
Перше. Дружба егоїстична. Як і всі почуття. Саме тому іноді друзі виглядають парою, їх стосунки мають відповідний характер – зародження: о, я тебе знайшов!; розвиток: у нас стільки спільного, ти мене та-а-ак розумієш, як ніхто!; перехід в фазу періодичних і все більш частих претензій: з ким це ти вчора був в кіно, чому не дзвониш, а, у тебе новий друг? і я тобі більше не потрібен?, ну - побачимо!; далі – момент остаточної кризи, закінчення дружби, яке схоже на розрив або розлучення, причому, це закінчення може відбуватися на підвищених тонах, зі з”ясуванням стосунків, а може відбутися поступово, просто і тихо, простим самоусуненням однієї сторони, хоча болю від цього менше не стає, навпаки, він розтягується в часі, бо не сталося виходу накопиченим емоціям, бо так багато було не сказано, так багато недоговорено, недослухано, недодопоможено, недопідтримано.
Звичайно, така перспектива ніяк не є обов”язковою, проте чому ж так часто трапляється?! У мене таке враження, що людина протягом всього життя намагається знайти собі не тільки пару, а ще і друга – єдиного, надійного, постійного (повертаємося до означення пари), інакше чому тоді такою розповсюдженою є дружба саме вдвох, а втрьох і більше вона теж можлива, але все-одно хтось двоє будуть дружити більше! Для мене це приблизно стало зрозуміло в класі так другому. „Найкращі” друзі постійно то з”являлись, то зникали, а в серці з кожним разом все більшою робилась пустка. Нове тимчасове її заповнення, але згодом „друг оказался вдруг”, значить, ніколи другом і не був... значить, справжній друг ще обо”язково знайдеться, бо інакше бути не може! Ба, пак, може. І було. І не один раз. І завжди раптом, непередбачувано, несправедливо - у твого друга з”являвся хтось інший, кращий новий друг ("Я спросил у ясєня, где моя..."). Причому, тут така цікава особливість: новий друг сприймає „старих” друзів нормально, як належне: вони завжди були і будуть. „Старі” ж друзі, ймовірно, ревнуватимуть своїх до їх „нових”. Знову ж таки, як тільки дружба більш-менш закріпиться з новим, останній почне ревнувати вже „свого” друга до його ще більш нового друга. Звичайно, як і в стосунках пари, ревність, ймовірно, виникатиме тільки до „реальних” суперників, тобто тих, в кому друг знаходить нового саме друга, а не приятеля чи знайомого...
Ну чому, чому так завжди має бути?! – втрачаються кохані, втрачаються друзі, втрачається віра в ... не писатиму, але всі, хто хотів, зрозумів................
Друге: Хто такі чоловіки? Що це за особини такі? Якими вони повинні бути?! Що від них чекати, чи не чекати нічого?! – поясніть, люди добрі, бо я вже нічого не розумію, їй богу!
Точно народилася не в тому столітті: була б росла собі спокійненько, подивлялася на білий світ за батьківським тином до того чудового моменту, коли б звідки не візьмись - козак на бравому коні – побачив – закохався – свати – весілля – ну і пішло-поїхало: діти, хата, робота (це так, практично ідеальний варіант, без всяких історично обтяжуючих обставин) – думати
ніколи. Взагалі. Для чого ті думки треба – тільки гірше від них спиться, або і зовсім не спиться: подзвонити, чи дочекатися, поки сам подзвонить? – точно, хай сам дзвонить, як захоче бачити, бо хто із нас двох чоловік? А може боїться? Сумнівається? Не цікаво? Цікаво, але страшно? Попередні стосунки залишили шрами? Бачить в мені тільки приятельку? Друга? Професійного слухача? Хоч щось або і хоч когось бачить?! Чому тоді нічого не робить? Як мене можна не бачити?! Ще маленький? Чи надто дорослий? Та що з ним взагалі таке?!!!!!!
І так куди не глянь. Чоловіки поводяться по-жіночому, жінки по-чоловічому! Агов, люди! – ви все геть начисто переплутали! - це чоловік – завойовник, а не жінка! Це він має проявляти інтерес, увагу, і що там ще має бути! Ну не повинен він приймати кроки жінки як належне. Ні, з її боку теж має бути ініціатива і прояви схильності, але ж не на постійній основі!!!
На цьому ж місці виникає парадокс: світ – це світ чоловіків (беззаперечна істина), але ж чоловіки уже не ті, їх вже практично немає в класичному розумінні цього слова: Чоловік!, Мужчина!, жінки все більше стають на них схожими – в думках, діях, способі життя і ставленні до світу!!!
На базі парадоксу виникає замкнуте коло: жінки все більше беруть на себе, бо чоловіки все більше спускають на „ні”, від того, що жінки стають сильнішими і незалежнішими, чоловіки розвивають в собі все більше комплексів, які виміщають на жінках же, все більше стають спускати на те ж таки „ні”, жінки тягнуть ще більше... і так до безкінечності, очевидно, до того нещасного (на мою скромну і, звертаю свою увагу на те, що поточну думку) моменту, коли нарешті запанує матріархат.... песимістичний, але найбільш ймовірний варіант розвитку подій... на щастя, мені його не застати, принаймні, в чистому вигляді...
Є бажаючі спростувати бажано все вищесказане?! Хто-небудь? Ніхто?! - Отак і живемо... З дня в день...
Третє: На зміну добровільному аскетизму і перманентній закоханості разом взятим приходить ВІДСУТНІСТЬ. Відсутність будь-чого: почуттів, емоцій, думок, бажань і прагнень. Ти вже не мучишся від безсонні – ти просто не спиш нормально і вже навіть через це не переживаєш. Ти говориш з усіма, але без особливого ентузіазму: привіт, як справи? добре? у мене теж. що, голос сумний? – та ні, то просто говорити не зручно – робота. ну добре, зідзвонимося, ага, цілую. Ти більше не дивишся на телефон чекаючи, коли хоч хтось про тебе згадає. Ніхто і не потрібен, та й не варто нікого грузити мухами з твоєї голови. Чомусь хорошим товаришем як ніколи стає вода – стоїш під душем незліченну кількість секунд, тонеш в шумному потоці, сподіваєшся, що він вимиє всі твої дурощі з голови, ба, ні – замість цього він вмиває їх в тебе ще більше, надійніше. Хай буде так. Не принципово. Ти і так знаєш, що цього всього не позбутися. А з часом стане тільки гірше – бо маразми мають тенденцію до посилення і остаточного закріплення...
Хоча, „відсутність” сама по собі не така і погана, принаймні, це вже хоч щось. Хоч щось.
Четверте: Чому, ну чому життя має бути постійним пошуком когось, постійним чеканням на когось, постійним співставленням людей і подій на відповідність їх невідомо чому і кому? Чому нічого не може бути просто і зрозуміло? Чому не можна говорити прямо про те, що лежить на душі, чому треба бути хитрим і грати в ігри?! Чому якщо чогось хочеш, не можна про це сказати без двозначних висловів? Чому все завжди має бути складно і неоднозначно? Чому попередній досвід накладає відбиток на твої дії тепер і у майбутньому? Чому не можна залишитися дитиною з усією її безпосередністю в сприйнятті і реагуванні на явища світу? Чому треба жити б химерному світі дорослих, які в ньому нічого не розуміють і, відповідно, пояснити не можуть?! Чому обов”язково має бути так, що ті, кого хочеш ти, тебе не хочуть, а ти не хочеш тих, хто хоче тебе?! Чому немає балансу? Чому обов”язково треба думати наперед про те, що і як має бути, чому треба завчасно переживати події, які ймовірно відбудуться? Вони, може, й не відбудуться, а ти вже собі душу перетравив! І так постійно! – Чому?!
Далі буде...
