Про пусте

Моє серце – пустка. Воно пусте. Я слухаю пісні про кохання серед глупої ночі і нічого не відчуваю. Немає навіть суму. Немає нічого. Випита пляшка вина не спричинила жодного вияву почуттів. Зазвичай я б уже подзвонила принаймні тим, хто раніше подобався або мав таку перспективу або кому подобалась я, аби поспілкуватися, розважитись, знайти в комусь з них щось більше, ніж в них є. Телефон поряд, та я не візьму його в руки, бо я – це моє серце, а воно – пустка, воно не потребує нічого, чи то пак – нікого. Пустка – це я.

Моє серце – море. Бурхливе, примхливе, неслухняне, невиважене і непередбачуване. Сьогодні – неправдоподібно та підозріло спокійне, назавтра – вир пристрастей і несамовитостей, що поглине будь-кого включно зі мною. Серце наказує – біжи за ним, - і я біжу, збиваюся з ніг, падаю, підіймаюся і біжу знову. Я розкриваю перед ним душу, дарую весь свій світ, прошу бути поряд та дозволити бути поряд з ним, проте...

Моє серце – пустка. Чорна діра. В ній пропадають всі, хто тільки загляне в мої очі. Скільки їх, скільки нещасних пропало, пропало в мені, через мене, скільки від мене ж втікло? Одні до кінця вірили, що щось можливо. Але не мали жодних шансів. І через деякий час покидали моє життя. В безвиході. В безнадії. Кидаючи сповнені останної спроби погляди через плече, та я не дивилася. Ніколи. До тепер.

Іншими захоплювалась я, але ці виявлялися поганими хлопцями і були викинуті із мого життя свідомо. Мною. Деякі поверталися, щось, за їх словами, зрозумівши, проте...

Треті були начебто нічого. Спочатку. Здається, взаємна схожість і симпатія, спільність захоплень і світогляду, цікаві розмови за чашкою чаю або кави в п”ятницю пізно ввечері... та щось не те – чи то перекручені поняття, чи то страх, невпевненість, байдужість, непотрібність, непевність??? Що саме? – незрозуміло. Зовсім. Одначе результат від цього не змінився – місце призначення – чорна діра. Пустка. Не я.

Бо я – то моє серце. А воно – море...