Дня наступного

Цікаво, що для людини важливіше – кохати чи бути коханою?? Віддавати, чи брати? Чому кажуть, що завжди є один, хто дійсно любить, а інший лише дозволяє себе любити, один веде, іншого ведуть, і так далі. Чому в стосунках не можна бути на рівні – однаково горіти, бажати, прагнути давати, і отримувати те саме взамін? Якщо теорія про нерівність правильна і єдино можлива за переважним досвідом людства, то що тоді краще – бути тим, хто тягне, чи тим, хто дозволяє себе тягнути?
Кажуть, що, звичайно, особливо для жінки, краще, щоб її кохали, щоб про неї дбали. Але якщо так, то чому це не задовольняє? та й чи може воно задовольняти, коли ти бачиш в очах навпроти щось таке, на що хотів би, та не можеш відповісти, бо його в тобі немає, може поки що, може не буде ніколи, але зараз немає все-одно?
Зі мною таке відбувалося не раз. Здавалося – людина, вже видно – закохалася не на жарт, прагне бути поряд, хороша, порядна, дбаюча, з серйозними, за свідченнями практично сторонніх для мене, намірами... а мені все не те – треба, щоб у самої дух захоплювало, щоб дах зривало, щоб, ну – ви в курсі. Кілька разів навіть пробувала розійтися під цим приводом: „it’s because you care more than me”, „я не впевнена в почуттях – маю розібратися”, - і кілька разів мені це вдалося – мене відпускали.
Хоча, відверто, робити треба було зовсім не те – треба було рвати і метати, лаятися, звинувачувати, і в пориві схоплювати в обійми і не відпускати, ні в якому разі, бо насправді вони були – почуття – і сильні, просто дехто завжди у всьому, в тому числі і в собі, сумнівається, або просто очікує ще більшого, не в змозі оцінити реальних масштабів існуючої трагедії. Очевидно, іншій стороні це так само було не видно. Про що тоді мова?
Але, як уже написано, мене відпускали, практично кожного разу. Відпускали, а я йшла, і – поверталася – вперше, вдруге, втретє, а тоді, несподівано, – це сталося востаннє.
Час біжить швидко. З почуттями розібралася – факт. Але, крім того, вдалося побачити дбаючу людину – зі сторони. І всих інших теж вдалося оцінити. Плюс – чомусь саме тепер всі кругом просять звернути увагу на реалії, ну, - на наші сумні тенденції в сфері стосунків між статями і так далі. Тепер виходить, що чоловіка треба: знайти, вибороти у інших бажаючих, виховати, любити, розуміти і догоджати, все дозволяти і терпіти, аби не покинув, мовчати, вклонятися за будь-яку дрібницю і копійку, і дякувати богові за своє благополуччя!
Виходить, що в сучасному світі питання – що краще: кохати чи бути коханим – втрачає свою актуальність, можете над цією маячнею більше не задумуватися. Тепер головне питання: вполювати чоловіка з пристойним відповідним пресом і одружити його на собі, хоча українське „одружити” в дану конкретну ситуацію зовсім не вписується – бо означає якраз рівність партнерів, друзів по життю, так що треба „женіть” того чоловіка(?) на собі і жити щасливо.
Ось так. Почали за здоров’я – закінчили, знаєте за що.. завжди у мене так:)

Чудове 8 березня 2008 року

Сьогодні я мала випадкову зустріч. Цікаво, чи це через це я не можу спати? Чи і через це теж – швидше за все. Зустріч була з моїм власним, щоправда двоюрідним братом – сином мого рідного дядька. Я бігла по місту, зробивши дві корисних справи і плануючи зробити третю – побігти до себе, захопити підручники – і на френч. Він сидів в машині, тій самій, що і 5 років тому, що в ній катав мене по, на його думку, незнайомому мені Києву на моєму першому – проводив мені адаптацію за проханням, як потім виявилося, його дядечка, і говорив по телефону. Одразу впізналися, добре, що зараз такий вік, що всі не дуже змінюються, хоча бачились ми востаннє мабуть рік тому – такі от активні родинні зв’язки. Чомусь про них завжди багато говориться: дзвоніть, пишіть, заходьте, але слова залишаються словами. Писатиму кузен, хоч слово і трохи імпозантне, та брат в мене тільки один! Так от він миттєво зорієнтувався – ідемо пити каву. Час був – пішли, сіли, замовили – в Реддіссоні чи як там його – любить викрутаси, хоча там побачила дуже цікавого чоловіка старших середніх років, що виглядав як класичний англійський буржуа, з домішком аури митця в епірансі, а говорив західноукраїнською вишуканою українською, вибачте за сумбур, от і думаю: звідки приїхав, і яким вітром його занесло в цей російськомовно-замучений Київ?! Сидимо, говоримо. Як я, як він. Одружився – знаю, дійшли, вибачте, плітки. Щось уже одруження піддістало – дружина тягне гроші, старша. Це та, що ти мені 5 років тому розказував, що поїхала від тебе в Німеччину шукати долі –ага, вона, - має дочку-першокурсницю, а тобі тридцять – промовчала. А я потовстів – не знала, чи можна тобі це сказати, - та ладно, ми ж родичі(!), так потовстів – що так? Ну, сімейне життя – ха-ха! А ти не змінилася, похудала, чимось займаєшся? І далі пішло: Як можна було вийти на передодні 8 березня в місто в кросівках? так, класні, але треба шпилька, т.д. Треба міняти імідж, ходити по клубах, виходити в світ і шукати чоловіка, по-іншому благополуччя не будується, зараз уже немає того, що ти шукаєш, в бібліотеках нікого потрібного не знайдеш. – та, я б сказала, там ніхто зараз уже і не сидить – все через нет – скачав – вставив – здав. Через пару років уже буде пізно, 25 – уже серйозний вік, чоловіки їздять і сидять з 18-20 літніми - я сам це все добре знаю, досвіду трохи є. Треба тобою зайнятися: ну, там, короткі спідниці, високі підбори, колготки в сіточку і одночасно зі стрілкою, глибокі декольте, багато мейк-апу і нова зачіска, приходиш – на панель! – здогадалась я, - ні, - в клубчик, пару коктельчіків, чік-пук і т.д. - чоловіки кидаються на яскраве і стервозне. Твій пішов? до блондинки? стервозна? – не знаю, не спілкувалась, але фото такі – отож. Ти що, хочеш мене подорожче продати заміж? – ще скажи, хочу отримати комісію. Ну чого, казав же раніше, що продаси арабському шейху, а тепер нашому товстосуму. Ти ж сам казав, що я негуляща – я казав? - а, ну, так, я не помиляюся, але так далеко не підеш. Не можна так, як мама – все робота, робота. – так, тут ти помовч, бо нічорта не знаєш – робота, бо додому йти не хочеш, а дехто вам порозказував!.. Але я так не зможу – я буду не я, я не така, зовсім, їх же мільйони, зараз всі такі однакові, значить, сидітиму сама – маму вже попередила, щоб не розраховувала на моє заміжжя. Ти краще скажи, яку другу освіту краще обрати із... е, нє – я б на твоєму місці пішов працювати, так, щоб вдягатися і ходив по клубам. Ага. А ти, до речі, що, російськомовних не сприймаєш? – ні. – ну, ясно. Хтось є? Та були пару – каву пили. Щось не пішло, чи то я їх, чи то вони мене не зрозуміли, таке. До речі, ти пам’ятаєш Л? – ми з нею часом непогано спілкуємося, вона тебе пам”ятає. – ага, так, що аж ні разу не привіталася в університеті. – розумієш, вона б привіталася, якби на тобі було армані. – ну то на фіга, питається, мені таке треба?! Біжиш на французьку? Хочеш за француза – та ні, просто, подобається, треба ж розвиватися. Ну, підкину. І треба буде з тобою піти кудись – ага, по-перше: чую це не в перше, а по-друге: що скаже дружина, що ти по клубам, хай навіть з сестрою? – скажу, що ділова зустріч. – ясно. Ну то що – зідзвонимося? – так, точно? – точно, тоді всім вітання!

І ось тепер скажіть: як можна спати, коли таке робиться?!!!! Від думок можна здуріти, не те що отримати безсонню. Невже світ дійсно не такий, яким я його бачу, невже він так на багато гірший, невже не залишилось нормальних чоловіків, жінок, зустрічей, спілкування, шлюбів? Невже тепер дійсно все зводиться до ринкових відносин: „купився – продалася” або варіанти на цю тему, невже „товар” необхідно загортати у цікаво-еротичну обгортку, аби чоловік-дитина зацікавився, причому, аби він став „об’єктом”, у нього має бути достойний прес, але не в плані достойної фізичної форми, а в плані обсягу банкнот в його гаманці, на рахунку, де-інде, а також готовності їх витрачати на подругу – ляльку?! Невже треба буквально подалі засунути свій внутрішній світ, інтелект і думки з усіх питань і перетворитися на цю ляльку заради матеріального комфорту? Цікаво, це реально у когось вийшло – ляльок по природі або за вихованням (є і такі!) до уваги не беремо – запхати своє я на дальню полицю бабусиної шафи і там і тримати, а у розмовах дозволяти собі казати виключно два слова: так-ні? Невже щоб зберегти себе, сьогодні уже не варто розраховувати знайти когось, хто все те розділить, так само, як і не варто розраховувати, що він буде готовий тебе разом з твоїм інтелектом забезпечувати? І постає ще одне питання: невже жінка дійсно так мало може сама добитися, що їй дають поради чимшвидше виходити на полювання навіть близькі родичі? А що, як я не хочу полювати? Якщо хочу бути впольованою? Що тоді? Що ж, психоаналізом доведена можливість заміщення одних джерел самореалізації іншими. Побачимо.
8/03/08, 2.56 am

Роздуми останнього дня лютого високосного року

Життя - дивна штука. Так – це не новина, але я не перестаю ловити себе на цій думці. Мені цікаво, невже там на горі дійсно нікого або нічого більшого немає, і життям керує сліпий випадок (бо воно-то видно, що навіть якщо від нас щось і залежить, то не зовсім багато, а вірніше – зовсім не багато!)?
Є і наступне питання: невже тому, хто чи що там на горі, дійсно весело гратися у ці ігри з людиною – сходити і розходити її дороги з іншими людьми, перетинати їх, химерно схрещувати, а потім нещадно руйнувати ці схрещення, вводити в життя нові й стирати попередні, що вже встигли стати рідними та важливими, персонажі, наражаючи маленьку людину на різного ступеня переживання, страждання, мандраж, меланхолію, депресію, самовкопування і самознищення?!!!
Перехресні стежки. Великі ігри. Ігри з людиною.
Невже влада – настільки потужний інструмент, що ніхто не може опиратися руйнівному бажанню погратися із чужими почуттями, свідомістю, життям врешті-решт?!

Пройдемося прикладами. Людина, яку я вважала мало не найближчою подругою ще півтора року тому, взяла і абсолютно егоїстично зрадила, дбала тільки про власні інтереси і бажання і реалізовувала їх за рахунок комфорту інших. Було нічого не зрозуміло і дуже прикро. Розмови до порозуміння не призвели. Я навіть не знаю, чи вона розуміє, чому ми не спілкуємося зараз. Такі, як правило, назад не оглядаються і над подібними дурницями не задумуються. Випадкова зустріч в метро досі приносить неприємне відчуття і біль в серце. Стежки розійшлися, але комусь, певне, їх періодичні схрещення приносять купу хворобливого задоволення.
В той самий період я абсолютно не сприймала іншої людини – чи то через власну зверхність, чи то вона дійсно проколювалась – вже не знаю точно, але я пояснила свої тодішні відчуття і походження такого ставлення. Тепер ми друзі і досить непогані – розраховувати на підтримку і допомогу можна завжди. І це взаємно. Але наші дороги не пересікалися протягом півтора року, хоча ми ділили ту саму житлову площу. Як таке можливо?

Йдемо далі. З ним ми мали залишитись друзями при будь-якому розкладі. Казав, що можу розраховувати в будь-який момент. Як прийшлося – а от і ні! Зверталася двічі – відповіді ввічливі, сухі, чужі – нічого не можна зробити – тримайся – бувай. Отак. Чого варті обіцянки, коли я вже, виявляється, абсолютно чужа людина в його житті – є закоханість, є про кого дбати, очевидно, є друзі. Нові. Ну що ж – успіху. Ті три роки наче випали зі світового часового відрізку, а головне – вони випали з наших життів – ми були, але вже не є. Чи ми були? На якому етапі й хто з нас повернув не туди, хто направив, штовхнув одного, а потім другого в інший напрямок, в пошуках кращого або й просто іншого? Невже ми самі зробили свій вибір щодо подальшого шляху – кожен у власному напрямі?
Наступне. Він не розумів, що все настільки серйозно. От мені цікаво – що, сліпий? Чи засліплений? Наче ж ні, - чуйний, свідомий, розумний і так далі. Але щось не те. Ну добре, поведінку жінки не можна завжди трактувати однозначно. Слова жінки не завжди можна сприймати однозначно. Але ж тексти, тексти – написано все чітко, практично прямо і прозоро – напрягатися і виловлювати будь-що між рядків необхідності не те що немає, а і не передбачалося! Читай і дій – все в твоїх руках! Ні, не побачив, не зрозумів, не запідозрив. Все в руках, але, очевидно, не в наших. Чому ніхто на горі не розкрив очі, не зробив так, аби дійшло, питається?!! Чи це якийсь хитромудрий план, на тему: а ну глянемо, як вони з цим розберуться?! Ні, вони-то розберуться, але для чого все так ускладнювати? – Замало веселощів? Гей, там – на горі – ми ж не іграшки!!!!

Ще наступне: я вже про це писала. Люди з потенційно тими самими характеристиками і властивостями приходять в наше життя на заміну своїх попередників. Це хтось навмисне закріпив конкретні шаблони? Це на все життя? Не склалося з одними – прийдуть наступні, а головне – схожі. З певними варіаціями – вік, мерітал статус, трохи більше або менше посередності, трохи більше або менше досвіду, відповідно – різний ступень закоренілості у власних звичках, переконаннях і наявності комплексів (в переважній більшості актуально для чоловіків). Знову ж таки - все вирішено за нас, чи це ми самі на підсвідомому рівні обираємо, власноруч приводимо у своє життя людей зі схожими характерами, подібними типажами, які нам не те що б імпонують (не без цього до певної міри) – ми звиклі саме до таких людей, тому саме ними себе і оточуємо, в нових варіаціях, якщо з попередніми не складається – спілкування, дружба, стосунки, кохання, партнерські відносини??? Чому нова людина має так болюче нагадувати попередню, але при цьому подобатися? Чому маємо знову і знову наражатися на ті самі граблі, але не в змозі цьому опиратися?
Можливо, слід навчитися обирати інших людей, з іншими зовнішніми, а тим паче – внутрішніми характеристиками? Як би це зробити, якщо життя або дещо інше все більше й більше показує свою химерність і всемогутність?

Як обрати – своїх людей, свій шлях, визначити свої наступні дії самостійно, з можливістю нарікати виключно на себе самих у разі чого – як, - якщо вже давно відомо, що життя – є гра. Але граємо не ми самі. Грають нами. Ми – іграшки. Маріонетки. Супротив не має сенсу. Все безнадійно вирішено за нас. Це аксіома. Заперечення – лише риторика. Відповідь – невідома.