Сьогодні я мала випадкову зустріч. Цікаво, чи це через це я не можу спати? Чи і через це теж – швидше за все. Зустріч була з моїм власним, щоправда двоюрідним братом – сином мого рідного дядька. Я бігла по місту, зробивши дві корисних справи і плануючи зробити третю – побігти до себе, захопити підручники – і на френч. Він сидів в машині, тій самій, що і 5 років тому, що в ній катав мене по, на його думку, незнайомому мені Києву на моєму першому – проводив мені адаптацію за проханням, як потім виявилося, його дядечка, і говорив по телефону. Одразу впізналися, добре, що зараз такий вік, що всі не дуже змінюються, хоча бачились ми востаннє мабуть рік тому – такі от активні родинні зв’язки. Чомусь про них завжди багато говориться: дзвоніть, пишіть, заходьте, але слова залишаються словами. Писатиму кузен, хоч слово і трохи імпозантне, та брат в мене тільки один! Так от він миттєво зорієнтувався – ідемо пити каву. Час був – пішли, сіли, замовили – в Реддіссоні чи як там його – любить викрутаси, хоча там побачила дуже цікавого чоловіка старших середніх років, що виглядав як класичний англійський буржуа, з домішком аури митця в епірансі, а говорив західноукраїнською вишуканою українською, вибачте за сумбур, от і думаю: звідки приїхав, і яким вітром його занесло в цей російськомовно-замучений Київ?! Сидимо, говоримо. Як я, як він. Одружився – знаю, дійшли, вибачте, плітки. Щось уже одруження піддістало – дружина тягне гроші, старша. Це та, що ти мені 5 років тому розказував, що поїхала від тебе в Німеччину шукати долі –ага, вона, - має дочку-першокурсницю, а тобі тридцять – промовчала. А я потовстів – не знала, чи можна тобі це сказати, - та ладно, ми ж родичі(!), так потовстів – що так? Ну, сімейне життя – ха-ха! А ти не змінилася, похудала, чимось займаєшся? І далі пішло: Як можна було вийти на передодні 8 березня в місто в кросівках? так, класні, але треба шпилька, т.д. Треба міняти імідж, ходити по клубах, виходити в світ і шукати чоловіка, по-іншому благополуччя не будується, зараз уже немає того, що ти шукаєш, в бібліотеках нікого потрібного не знайдеш. – та, я б сказала, там ніхто зараз уже і не сидить – все через нет – скачав – вставив – здав. Через пару років уже буде пізно, 25 – уже серйозний вік, чоловіки їздять і сидять з 18-20 літніми - я сам це все добре знаю, досвіду трохи є. Треба тобою зайнятися: ну, там, короткі спідниці, високі підбори, колготки в сіточку і одночасно зі стрілкою, глибокі декольте, багато мейк-апу і нова зачіска, приходиш – на панель! – здогадалась я, - ні, - в клубчик, пару коктельчіків, чік-пук і т.д. - чоловіки кидаються на яскраве і стервозне. Твій пішов? до блондинки? стервозна? – не знаю, не спілкувалась, але фото такі – отож. Ти що, хочеш мене подорожче продати заміж? – ще скажи, хочу отримати комісію. Ну чого, казав же раніше, що продаси арабському шейху, а тепер нашому товстосуму. Ти ж сам казав, що я негуляща – я казав? - а, ну, так, я не помиляюся, але так далеко не підеш. Не можна так, як мама – все робота, робота. – так, тут ти помовч, бо нічорта не знаєш – робота, бо додому йти не хочеш, а дехто вам порозказував!.. Але я так не зможу – я буду не я, я не така, зовсім, їх же мільйони, зараз всі такі однакові, значить, сидітиму сама – маму вже попередила, щоб не розраховувала на моє заміжжя. Ти краще скажи, яку другу освіту краще обрати із... е, нє – я б на твоєму місці пішов працювати, так, щоб вдягатися і ходив по клубам. Ага. А ти, до речі, що, російськомовних не сприймаєш? – ні. – ну, ясно. Хтось є? Та були пару – каву пили. Щось не пішло, чи то я їх, чи то вони мене не зрозуміли, таке. До речі, ти пам’ятаєш Л? – ми з нею часом непогано спілкуємося, вона тебе пам”ятає. – ага, так, що аж ні разу не привіталася в університеті. – розумієш, вона б привіталася, якби на тобі було армані. – ну то на фіга, питається, мені таке треба?! Біжиш на французьку? Хочеш за француза – та ні, просто, подобається, треба ж розвиватися. Ну, підкину. І треба буде з тобою піти кудись – ага, по-перше: чую це не в перше, а по-друге: що скаже дружина, що ти по клубам, хай навіть з сестрою? – скажу, що ділова зустріч. – ясно. Ну то що – зідзвонимося? – так, точно? – точно, тоді всім вітання!
І ось тепер скажіть: як можна спати, коли таке робиться?!!!! Від думок можна здуріти, не те що отримати безсонню. Невже світ дійсно не такий, яким я його бачу, невже він так на багато гірший, невже не залишилось нормальних чоловіків, жінок, зустрічей, спілкування, шлюбів? Невже тепер дійсно все зводиться до ринкових відносин: „купився – продалася” або варіанти на цю тему, невже „товар” необхідно загортати у цікаво-еротичну обгортку, аби чоловік-дитина зацікавився, причому, аби він став „об’єктом”, у нього має бути достойний прес, але не в плані достойної фізичної форми, а в плані обсягу банкнот в його гаманці, на рахунку, де-інде, а також готовності їх витрачати на подругу – ляльку?! Невже треба буквально подалі засунути свій внутрішній світ, інтелект і думки з усіх питань і перетворитися на цю ляльку заради матеріального комфорту? Цікаво, це реально у когось вийшло – ляльок по природі або за вихованням (є і такі!) до уваги не беремо – запхати своє я на дальню полицю бабусиної шафи і там і тримати, а у розмовах дозволяти собі казати виключно два слова: так-ні? Невже щоб зберегти себе, сьогодні уже не варто розраховувати знайти когось, хто все те розділить, так само, як і не варто розраховувати, що він буде готовий тебе разом з твоїм інтелектом забезпечувати? І постає ще одне питання: невже жінка дійсно так мало може сама добитися, що їй дають поради чимшвидше виходити на полювання навіть близькі родичі? А що, як я не хочу полювати? Якщо хочу бути впольованою? Що тоді? Що ж, психоаналізом доведена можливість заміщення одних джерел самореалізації іншими. Побачимо.
8/03/08, 2.56 am
No comments:
Post a Comment