З Днем Народження!

Ми познайомилися за досить звичайних обставин, якщо в житті такі взагалі бувають. Можливо, я сприймаю все не зовсім об»єктивно, бо не можу влізти в чужу шкуру, але далі – моя версія, мій погляд.
Ти побачив мене, тоді почув. Я теж побачила тебе, а потім і твою обручку. Кругом тебе крутилося багато дівчат, бо тебе не можна не помітити, до того ж вирізняєшся страшенною приємністю в спілкуванні. Це вже було з»ясовано пізніше. Їх було багато – всім кортіло принаймні поговорити – « такой пріятний мальчік». Але ти обрав мене. В перший же вечір, чи, пак, ніч - проговорили невідомо скільки. Прогулялися під місяцем, подивилися на воду в озері посеред лісу і на передранішній туман над ним. Прощатися було важко. Розійшлись по кімнатах. Шкода, що все це – останній вечір тижневої зміни в літньому таборі, метою якого було почати заливати в наші душі так звану корпоративну культуру. Менше з тим.
Переписка короткими повідомленнями – ми в різних автобусах, що везуть нас назад до Львова, а потому – до Києва. По поверненню – періодичні зустрічі на обід, каву, випадково на корпоративах. Довго не могла зрозуміти, до чого ми йдемо. Ти рано одружився і багато пропустив того, що мало належати до студентського шаленого і не зовсім життя. Тобі довелося рано подорослішати, але я бачила, хто ти є насправді – молодий батько, одружений хлопчик.
По-малу стосунки стали розвиватися, бо спілкуватися було легко – однаково про серйозне і смішне. Нарешті тема твоєї сім»ї вийшла із зони ввічливого уникання. Стало легше – ми майже друзі.
За пів року – еволюція вражаюча – спільні плани на майбутнє, дружні, партнерські, які хочеться, щоб справдилися для нас обох.
Але, що вражає найбільше – це те, як ти в мене віриш. Ти бачиш щось таке, чого, здається, не бачу навіть я. І говориш про це. Словами, поглядом, усмішкою, мовчазною підтримкою, готовністю допомогти.
Ти віриш в мене. І я щаслива, що ти одружений. Бо таким чином ми не зіпсуємо те, що виникло між нами. Щось з цього таки буде, але краще, ніж воно могло би бути, ніж якби ти був вільний. Не знаю, чи зрозумієш, що маю на увазі, але, певне, зрозумієш.
За півтори години настане день твого народження. Щиро бажаю тобі всього найкращого, щастя твоїй сім»ї, особливо твоїй маленькій – нехай татко здійснить всі мрії донечки!

12 лютого, 2009 року
23.30 за московським часом
Новоросійськ, Росія

Smoking

I aimed to go to bed early tonight. But couldn’t sleep. Wanted to but just couldn’t. Air is not enough. Thoughts all over me. Well, then this brilliant idea pooped into my mind – have a smoke. Have it right here, right now. Thanks god it’s a hotel room. A hotel bed. Do whatever you want. Fuck the job you don’t really want. Smoke laying in the bed just like those crazy nights you had once staying with the guy you didn’t really know for the whole week. Imagine someone that close and loving is by your side right now.
Opened the windows wide, grabbed the laptop, music all into me – good old fellow Dave singing just for me – all the best for twenty or so years. Nice smell of the cigarette squeezed between my fingers.
It’s something you do to socialize. But can’t do it in front of the others. It’s only sometimes when you are comfortable with other person which is rare if you understand what i mean.
And tonight – it’s a way to socialize with myself – hey-come on, let’s see where we are and what we’re gonna do next!
Second one. Feeling so cool. Wonder why is it. Is it a new inflow of the spring optimism in your veins, infection obtained rather fast in this totally foreign city of the south? Wow – at last – if it is. Hi there – I’ve been longing for you so much!

12 Feb 2009
22.54, Moscow timeline

In the very morning...

Сьогодні ранок наступив якось занадто рано – довелось прокинутись в четвертій. Про неї повідомили стрілки наручного годинника, в які вдивлялась довгі невідомо скільки хвилин, поки зміст їхнього, цебто стрілкового, послання чітко не сформувався в мозку. В кімнаті таке світло, наче всі білі пітерські ночі вирішили зібратися сьогодні саме тут – просто від нічого робити до самого літа. За вікном кімнати готелю, в який тебе закинуто не зовсім з власної волі, купа розсіяного світла ліхтарів великого міста і шум поодиноких нічних авто, що женуть проспектом, кожне зі своєю метою.
Зі сну в’їзджання назад в життя відбувається, як би це точніше сказати, - катастрофічно повільно?! Елементи подій останніх перед сном годин, днів, а потім і років. Ще трохи часу – і ось, твоя свідомість повернула тебе, як того стійкого солдатика із дитячої казки, на мапу твого ж таки життя. Ти знову знаєш, хто ти, звідки ти, де ти є наразі, куди прямуєш, хто твої близькі, родичі, друзі, колеги і вороги. Самоідентифікація пройшла успішно. Проте, розуміння, чого прокинулась так рано, так і не дочекалась.
Два ковтки води зі склянки. Тільки тепер усвідомила, як холодно в кімнаті. Як холодно у ліжку. І навіть не фізично. Холод пронизує. Спогади раптово атакують. Не диво – сама їх підживлюєш. Нещодавно так і сказали – не можеш відпустити. Так і є. А хто може?! Мить – засліплення. Ні, - так не можна, – спроба бігом відключитися, повернутися у володіння нічних марев. Негайно. До ранку, до адекватного робочого ранку. Не працює. Мозок потребує нікотину, а душа – шоколаду. Швидка допомога для лікування тимчасових загострень хронічно важкої неадекватності.
Прокинулась вранці. Знову. Той-таки ранок майбутнього робочого дня, але кілька годин потому. Спізнюєшся? – не має значення. Нічого, по суті, не має значення. Світ поступово наповнюється маревами, але зараз вони вже належать білому дню, і тому називаються реальністю. В ній існуєш не ти, а твоє сіре відображення, майже прозора тінь, єдина функція якої – підтримувати зв»язок з цим ілюзорним світом, з цим реаліті шоу, чим є твоє життя. Ти ж бо уже понад пів року живеш у снах у маревах, у хворобливих проекціях минулого в дійсне і майбутнє. І розумієш – інакше бути не може.
Єдине – кордони поступово стають все прозорішими, пробудження – все тяжчими, ідентифікація – все болючішою, реальність – все гнітючішою. Життя в надрах твоєї підсвідомості тягне, спокушає, збуджує і опиратися не сила.
Єдине правильне питання тут – чи скоро дійдеш до точки неповернення… Варіантів безліч. Відповідь не має значення.

Спитали...

Привіт! Як ти? Як справи, що робиться – з тобою, з ними, зі світом? Не знаєш? Чого так? – Закриваєш очі? Уже давненько? Ага. Чого ж? Сама не знаєш? Все обридло? Все дістало? Все не так? А як має бути? А, - цю відповідь ми вже чули: не знаєш. Навіть боюсь питати, що з цим робитимеш. Так, так – знову не знаєш. Ну, що б тобі такого порадити... Навіть не знаю… Не треба порад? Тим краще, все одно не послухаєш, чи пак, вчиниш навпаки. Ну, тримайся! Ненавидиш це словосполучення? Ну, тоді бувай! Знову не вгодили? Ну, то прощавай! Всього найкращого і швидкого одужання!

Life-Work Balance..

Робота, робота, робота, робота….. так без кінця. Перед очима лиш сірий екран комп»ютера. Випадковий погляд у вікно. Брудне вікно кабінету, що колись комусь належав. За ним на відстані кількох метрів – сіра стіна заводу. Нічого особливого. Все нудно. Але при цьому одному випадковому погляді у вікно, на стіну, щось сколихується в душі. Секунда - ось – відчуття сформувались у думку – таке світло буває тільки ранньою весною, в час надвечір»я, коли навколо якось м»яко-блакитно, трохи молочно-рожево, пухнасто-жовто. До цього світла ще неодмінно додається слабенький вітерець, що легенько вовтузить на ходу твоє волосся і білий шалик круг шиї, трохи волога бруківка старих вузеньких вуличок твого міста, по яких ти бредеш у своїх вже бідних від постійної ходи улюблених чкарах, і неодмінно – музика в душі і усмішка на устах. Все до купи – і на фоні сірої стіни тобі видно - ти її відчуваєш - шматочок гармонії. Вона там – за муром твого сьогодення, твоєї майже престижної роботи, твоєї відсутності у власному житті. Ти тут, вона – там, тобі чути її подих,її поклик, але повернутися ти вже не можеш. Все що ти можеш – іноді дивитися у вікно.