Сьогодні ранок наступив якось занадто рано – довелось прокинутись в четвертій. Про неї повідомили стрілки наручного годинника, в які вдивлялась довгі невідомо скільки хвилин, поки зміст їхнього, цебто стрілкового, послання чітко не сформувався в мозку. В кімнаті таке світло, наче всі білі пітерські ночі вирішили зібратися сьогодні саме тут – просто від нічого робити до самого літа. За вікном кімнати готелю, в який тебе закинуто не зовсім з власної волі, купа розсіяного світла ліхтарів великого міста і шум поодиноких нічних авто, що женуть проспектом, кожне зі своєю метою.
Зі сну в’їзджання назад в життя відбувається, як би це точніше сказати, - катастрофічно повільно?! Елементи подій останніх перед сном годин, днів, а потім і років. Ще трохи часу – і ось, твоя свідомість повернула тебе, як того стійкого солдатика із дитячої казки, на мапу твого ж таки життя. Ти знову знаєш, хто ти, звідки ти, де ти є наразі, куди прямуєш, хто твої близькі, родичі, друзі, колеги і вороги. Самоідентифікація пройшла успішно. Проте, розуміння, чого прокинулась так рано, так і не дочекалась.
Два ковтки води зі склянки. Тільки тепер усвідомила, як холодно в кімнаті. Як холодно у ліжку. І навіть не фізично. Холод пронизує. Спогади раптово атакують. Не диво – сама їх підживлюєш. Нещодавно так і сказали – не можеш відпустити. Так і є. А хто може?! Мить – засліплення. Ні, - так не можна, – спроба бігом відключитися, повернутися у володіння нічних марев. Негайно. До ранку, до адекватного робочого ранку. Не працює. Мозок потребує нікотину, а душа – шоколаду. Швидка допомога для лікування тимчасових загострень хронічно важкої неадекватності.
Прокинулась вранці. Знову. Той-таки ранок майбутнього робочого дня, але кілька годин потому. Спізнюєшся? – не має значення. Нічого, по суті, не має значення. Світ поступово наповнюється маревами, але зараз вони вже належать білому дню, і тому називаються реальністю. В ній існуєш не ти, а твоє сіре відображення, майже прозора тінь, єдина функція якої – підтримувати зв»язок з цим ілюзорним світом, з цим реаліті шоу, чим є твоє життя. Ти ж бо уже понад пів року живеш у снах у маревах, у хворобливих проекціях минулого в дійсне і майбутнє. І розумієш – інакше бути не може.
Єдине – кордони поступово стають все прозорішими, пробудження – все тяжчими, ідентифікація – все болючішою, реальність – все гнітючішою. Життя в надрах твоєї підсвідомості тягне, спокушає, збуджує і опиратися не сила.
Єдине правильне питання тут – чи скоро дійдеш до точки неповернення… Варіантів безліч. Відповідь не має значення.
No comments:
Post a Comment