Двосторонність

Буквально вчора мені прийшла в голову наступна думка: от би було добре, якби салат «шуба», до якого в мене іноді прокидаються почуття любові, був би без оселедцю. Тобто, аби його хтось дбайливо саме для мене готував без цієї складової. Хоча оселедець – це практично єдиний продукт із категорії м’ясо/птиця/риба, який я можу їсти (хімічного походження продукт під гордою назвою «крабові палички» я не враховую взагалі зі зрозумілих причин). Так от, я вже бачу, що і його я скоро їсти не зможу, що автоматично впливає на можливість споживання салату з оселедця під шубою.
Ну кажуть же: бажай, але обережно, бо може справдитися! - Приходжу я сьогодні на обід до «Хати», і думаю взяти собі вищезазначений салат (можливо, в останнє..) – якось захотілося скуштувати. Куштую – щось не те. Чогось не вистачає. Цікаво – чого? І тут закрадаються сумніви… Я починаю оперативно, за допомогою виделки, почуваючи себе при цьому не менше, ніж який-небудь лікар-епідеміолог (згадалося розумне слово J) перевіряти мій салат на вміст належних складових. Як уже здогадався мій проникливий читач – слідів оселедця знайти не вдалося. Ну, панове, красно дякую, звичайно, за таке врахування моїх практично вегетаріанських потреб працівниками закладу, проте що ж отримали ті, хто таких преференцій не має і розраховував принаймні відчути присмак рибки?! Крім того, ціна салату (і тут справа, звісно, не в грошах) залишилась незмінною, тобто враховувала вартість складової, якої там не було! Як казала моя вчителька математики в школі (а жінка вона була мудра): не треба мене дурити – якщо треба, попросіть, я дам вам гроші і так! А з огляду на те, що реальна собівартість цих 180 грамів салату не перевищує гривні, а плачу я за нього майже 5, то це просто нахабство з вашого боку!!! І сервіс у вас теж спаскудився, я вам скажу ( я не почула відповіді ні на «добрий день», ні на «дякую», і взагалі, якби не гроші, які у мене взяли і потім дали решту, то я сама засумнівалася у власному існуванні!)! Отак!
Які висновки робити, незрозуміло. Почекаємо, що ще справдиться, і де нас намагатимуться надути завтра. Або ще й сьогодні – весь вечір попереду!

Rage against..

Ну ти і свиня, скажу тобі відверто! Хотілося, звичайно, сказати тобі це в обличчя, написати на телефон або мейл, та, на щастя, встигла опанувати себе! Тому пишу сюди – ця писанина тобі до прочитання не загрожує!
Ну це ж треба: ти йшов за двадцять метрів, побачив мене, помахав рукою і навіть не подумав підійти, привітатися і спитати, як, власне, справи, особливо з огляду на те, що ти знаєш! І це при тому, що я побачивши тебе (от дурна!) одразу зробила крок в твоєму напрямку. Але достатньо було побачити твою привітну посмішку, що так і продовжувала рухатись в заданому напрямку без його корегування в напрямку моєму, я реально скипіла! Вся подія – набір миттєвостей, як у сповільнених кадрах якогось фільму: бачу тебе, цілком неочікуванно, – мій крок назустріч – твоя посмішка і рука з жестом типу „привіт” – продовження руху в тому ж напрямку – я в шоці – ти розумієш, що протупив – нарешті твій крок, але я вже машу тобі, щоб ти на хрен, вибачте, чесав далі, раз ти такий, і йду в свій бік, не обертаючись. Насилу заспокоїлась... То тепер ми, виявляється, такі? Надто зайняті, надто поспішаємо, надто високо стоїмо, що навіть не можемо подивитися у вічі простих смертних?! Розумію, любий, середовище на тебе завжди добре впливало! Що, ти просто поспішав і зразу не зорієнтувався, а потім я вже побігла? – То гукнув би, пояснив... Та які тут пояснення – все і так зрозуміло! Не варто, не варто!!!!

Дрібниці :)

Ну вкотре переконуюсь, що в реальному житті настільки багато цікавих моментів, дрібниць, що жодне кіно з ним не зрівняється!!! От хоча б щойно: чищу я собі спокійно майже в другій ночі зубки перед сном... Хоча ні, ще навіть не чищу – беру до рук мою чудо-електричну щітку, набираю з тюбика прямо до рота явно нерозраховану кількість пасти, настільки нерозраховану, що навіть моя електро щітка відмовляється працювати, завбачачи це – чик – і нічого не відбувається – незрозумілий погляд з мого боку, піднята ліва брова (ненавмисне – підозрюю) – чик – щітка зчулася і рівно задринчала (чомусь у моєї сусідки цей звук викликає якісь неадекватні асоціації, дивно, - чому?!). Подруга колись казала, що з електричною щіточкою чистити зуби набагато простіше – ніяких зусиль. Але ні, в моєму випадку все не так, хоча б тому, що в перший же день я умудрилася зламати одну детальку в щітці, так що тепер „при кожному чищенні” мені доводиться прикладати зусиль, аби вона не відвалилася і мені не довелося стрибати (особливо, звичайно, не розстрибаєшся, бо місця мало, а це в свою чергу, як кажуть „чревато”..) по всій ванній, намагаючись її спіймати перед тим, як вона зникне в досі невідомій шпарині! Більше того, зубної пасти дійсно виявилось забагато, так що тепер я ризикую мати свіже дихання з „ароматом солодкої м”яти”, певне, не менше доби!
Отак – всього лише проста процедура перед сном, а як ціла пригода, їй богу! Помічаємо приємні дрібниці, панове! – Вони складають наше життя!
Добраніч!

Трагедія...

Тоді на запитання про того, хто чекав на мене щовечора, аби зустріти з пізньої зміни на роботі, я відповіла, що не хочу переповідати історію трагічного кохання. На той момент мені здавалося, що я навмисне додала цей великої сили епітет, аби підсилити враження. Проте зараз я так не вважаю...
Тепер бачу, що кожна історія, де не обходиться без справжніх почуттів, передбачає свою власну трагедію. Іноді трохи меншу, іноді більшу, але без неї не обійтися, ніяк.
Чи не є трагедією елементарні щоденні непорозуміння людей, які, здавалося б, досягли досить високого рівня близкості – фізичної, а головне – духовної?! Або навіть якщо ще і не досягли, але щодня рухаються до неї, щодня, щогодини, щомиті докладаючи власними руками по цеглині для укріплення своїх позицій в душі один одного?! Але сукупність непорозумінь перемагає і викохані стосунки руйнуються, немов піщаний замок, збудований невмілими дитячими ручками на березі стрімкої води...
Чи не є трагедією те, що люди, яких коли ти бачиш, то єдине, що приходить тобі на думку – це те, що ці двоє неодмінно мають бути разом, досі не можуть розібратися між собою: ким же їм бути – друзями, чи коханими?! Бояться втратити те, що вже мають між собою. Бояться зруйнувати і отримати менше. Бояться отримати більше...
Чи не є трагедією втручання в стосунки двох третього, або навіть двох „третіх”, так званих друзів, які проявляють нездоровий інтерес до їх інтимного мікросвіту, безпардонно стукаючи в двері, і заходячи, навіть не отримавши на це дозволу?! Але ні, трагедія тут ще і в тому, що один з двох все-таки цей дозвіл надає (вони ж друзі!), а потім не може дати ради постійним домаганням „друзів” та образам й істерикам другого. Вічне непорозуміння...
Чи не є трагедією те, що чомусь в людину закладено максимальний рівень антогонізму до найближчих людей: він до неї – вона від нього, вона до нього – він від неї?! Чому вони мають постійно стукати в двері один одного, і тільки час від часу двері відчиняються на зустріч іншому, коли той ще навіть не встиг занести руку, аби дати про себе знати, - рідкий показник того, що бажання були взаємними і їх вчасно, без зайвої погорди визнали обоє. Чому не можна рухатися один до одного, хай навіть по зустрічній, ризикуючи втратити щось незрівняно мале порівняно з тим, що можна отримати. Як правило, втрати складають тільки зайву частину себелюбства. Нічого більше. Якщо це гідні почуття. Якщо це гідні дорослі люди...
Чи не є трагедією те, що в серце щасливо одруженого хтось нагорі необережно і зовсім непередбачувано вкладає почуття до іншої людини, яка до того ж теж не вільна, та й ще бачить в ньому лише відданого і щирого друга?! При цьому, його дружина – блискуча особистість, красива жінка, професіонал своєї справи, надійний йому друг і соратник, а він кілька років витратив на те, щоб її завоювати, і разом вони ще з університету?!
Чи не трагедія те, що він втратив спокій, як і його дружина, вона втратила чи не єдного друга-чоловіка?! І все намарне, бо іншого розвитку подій крім того, який є, бути не могло...
Чи не трагедія те, що він уже одружився, і має дитину, а все-одно згадує про ту, стосунки з якою не вберіг багато років тому, а їх дороги розійшлися настільки, що вже й годі сподіватися щось виправити – життя бере своє...
Ось вона яка, трагедія – часом прихована, часом відверто показна. Вона входить в твоє життя непримітно, якийсь час ти закриваєш на це очі, навіть живиш її власними силами, замість того, щоб шугонути її як слід від себе, разом з усіма, хто її приніс з собою...
Проте, ще невідомо, чи ти зможеш прожити без неї...

Незавершеність...

Це дивно. Я не знаю, скільки воно триватиме, але часом мені здається, що саме цього і хотіла... відчуттів...
Я повертаюся пізно ввечері додому і проходячи повз лави біля входу до мого будинку, чекаю побачити там тебе – чекаєш (нарешті!) на мене, хочеш щось сказати, хочеш сказати все... Або і не сказати, а просто зустрітися поглядами. Але, звісно, тебе там немає. Я не бачила тебе вже давно. З того вечора, як сталася та зовсім незапланована розмова...
Ти, вибач на слові, сказав неправду (хотіла написати грубше слово, але не буду). Ти ж сказав тоді, що знайдеш мене будь-де, аби дати відповідь. А зробив лише один дзвінок о шостій вечора. Хотів відмовити по телефону? Ми це вже проходили, милий, пам’ятаєш, коли я на тебе ввечері чекала, а ти подзвонив і сказав, що не прийдеш. Більше ніколи. Бо ти поїхав до своєї подруги, святкувати день народження з її друзяками і там тобі сталося одкровення – наші стосунки – звичка! Цю відповідь я буквально вибила з тебе, бо ти просто вирішив сказати, що не приїдеш. Без пояснень. Ти навіть не міг приїхати сказати мені це у вічі, пригадуєш, як ти себе повів?... Ти повернувся за три дні. В день парламентських виборів 2006 року...
Коли ти дзвонив цього разу, того телефону я з собою не мала. До того ж я тобі казала, що номер змінила. Як я собі це уявляла (класична мрійниця і максималістка, знаю), ти мав знайти мене, аби сказати своє рішення(?), будь-де (я не була надто далеко – в межах цього міста). Ти маєш координати принаймні чотирьох людей, які могли знати, де я була, при цьому, всі вони тобі б допомогли. Допомогли б мені...
Я телефонувала тобі наступного дня. Ти не міг говорити. Сказав, що на роботі. У суботу. Можливо. Спитала, коли зателефонуєш. Ти написав, що сьогодні. Ага. То мені як, сидіти і сходити з розуму в передчутті, поки ти надумаєш урочисто оголосити про своє рішення пізнім дзвінком?! Ні, коханий, красно дякую! Пишу тобі, чи так, чи ні, чи не знаєш. Інші відповіді крім зазначених прирівнюються до „ні”. Ти написав відповідь. О, так – твоя відповідь... десять слів і три крапки у смс форматі... Я не знаю, боюсь, що неготовий, а страждати будеш ти...
Я пишу, що все розумію. Проїхали, забули. Па! А сама про себе думаю: гарного життя! Та цього я не написала. Попрощатися на все життя немає сил... Надія, як відомо, помирає останньою...
Я вже заспокоїлась. Я не могла нічого робити ні у суботу, ні в неділю, хоча на повістці було купа всього. Але вже тепер я заспокоїлась. No regrets. They don’t work. No regrets now – they only hurt. Я знаю. Саме тому ніколи ні про що не шкодую. Якби був вибір – вчинила би так само. Завжди тільки так. Не шкодую ніколи. Всі говорять, що краще зробити... Я зробила...
Ти досі залишаєшся зі мною. Якщо не позбулася тебе за півроку, то за три дні нічого й чекати. Просто тепер я навіть не можу тобі подзвонити і просто дізнатися, як в тебе справи, просто поговорити. Ти казав, що тобі бракує наших розмов. Мені їх теж невимовно бракує, хоч не завжди вони мали мирний фінал... Якщо хочеш, мені бракує наших сварок і непорозумінь, бо я не можу, коли все легко. Тоді це не є я. Я сама створюю проблеми і сама їх вирішую. Бо тоді веселіше. А ще це такий самозахист. Від проблем справжніх. Ти ж хотів рівних стосунків, без жодної подряпинки або плямки на сторінках нашої історії. Що ж, любий, тепер ми маємо величезну кляксу замість крапки...
До того ж, тепер я майже переконана, що ти не знаєш своїх почуттів. Тобто того, що вони змінилися. Не знаєш або не хочеш визнати. Тебе абсолютно влаштовує бути так, як зараз. Бути вільним. Або невільним, проте не зі мною. Бути з нею. Чи не з нею ти досяг того рівня розуміння, про яке мені розказував?... Бо інакше як ти міг стверджувати, що знаєш, про що говориш? Не одними ж роздумами ти вибудував цю концепцію. Без імперативів тут явно не обійшлося... Хотілося б колись почути, в чому секрет... можливо колись...
А поки що маємо крапку-кляксу...

Мені відмовлено.

That's it. Але згадується фраза із фільму-казки: "Нотінг Хіл": "... I'm also just a girl, standing in front of a boy, asking him to love her..." На жаль, ти цього так і не зрозумів

Непослідовність...

Ну що це таке?! Що за неподобство?! Чому саме тоді, коли ти в черговий раз плануєш зв’язати своє життя з людиною, з людиною, яку поза сумнівами дійсно кохаєш, з’являються вони – чергові претенденти на твою увагу, сіючи в твоїй душі чергову порцію сумнівів, яких і без них вистачало?! Вони що, відчувають, що не можуть тебе мати, але все-одно пруть своєї? Це такий дух суперництва, відчуття необхідності змагатися, відчуття флюїдів іншого хижака і необхідність його, хоч і заочно, перемогти, чи як? Чому завжди так виходить, що коли ти одна, то практично нікого не цікавиш. Але варто з’явитися хоч одній людині в твоєму житті, як миттю тобою цікавляться інші…. І тут твої почуття приходять в сум’яття….
Ти сидиш, нікого не чіпаєш, обідаєш в «ресторані» швидкого харчування. Поряд двоє… і чому вони вирішили, що ти не відмовиш поділитися своїм номером телефону?! Спроба першого провалилася відразу: російська мова, погано прихована конкретна мета, відсутність такту і повне невідчуття того, коли треба відвалити, бо тобі дійсно відмовляють, а не ламаються або набивають собі ціну… тобі реально (хелло, Донбасе!) шкода чувака! Його друг (!) уже цікавіший, навіть зовнішньо, робить певні вдалі кроки: переходить на українську, бажає смачного, та й просто приємніший… але, любий друже, було явною помилкою спитати її, чому говорить українською (давненько ти вже не чула цього запитання)! До того ж, чому ти вирішив, що вона напише тобі свій номер на клаптику паперу, який є ні чим іншим, як чеком за страви, які ти щойно скуштував… просто дурний тон якийсь, їй богу! На щастя, заява про те, що твоїм стосункам (стосункам?!) вже більше трьох років, його вгамувала….
Але не тебе…
Вчора ти говорила з ним. Точніше, ти покликала його ввечері зустрітися перед твоїм будинком, аби віддати йому решту його речей, які пару років „прожили” у тебе в кімнаті – книжки, диски,…. ковдра….. Це мав бути твій останній крок. Для нього це мало бути перевіркою – збагне чи не збагне, що тепер ти робиш своєрідне спалення мостів, хоч і демонстративне. До цього часу ти багато разів демонстративно стукала в його двері періодичними змістовними і не дуже повідомленнями, дзвінками і зустрічами, на які він так і не відреагував. Принаймні не так, як би тобі цього хотілося… Ви трохи говорили. Ти, як завжди, завелася, він за тобою… Класно ви спілкуєтесь, панове! Очевидно, він так нічого і не зрозумів, бо забрав речі і кожен з вас пішов до себе… Не вперше... Ти піднялась в кімнату, сіла на ліжко…. Щось не те… Не такий фінал повинна була мати ваша зустріч… Ти пишеш повідомлення, що треба нормально поговорити. Він погоджується, але уточнює – як? Ти пишеш, що зараз (11 ночі, чому б і ні?!). Виходиш знову. Ви йдете. Сідаєте на лаву біля вашого славетного університету, починаєте розмову… Без образ, двояких фраз, непослідовних висловів, ясна річ, не обійшлося… Ти говориш, що вже їдеш з глузду, що маєш знати, що з вами буде, що втомилася бути в підвішеному стані, що відмовка про те, що десь-колись ви маєте бути разом, тебе вже не влаштовує. Має бути визначеність (ти і визначеність?! – якесь явне перебільшення! Ти впевнена, дівчинко, що саме визначеності прагнеш, чи це такий дивний спосіб досягти нового рівня невизначеності, коштом дорогої тобі людини?! ) І тут ти видаєш геніальну (судячи з його стану після неї) фразу: прийми мене або відпусти!........ Йому треба час. На що ти, власне, розраховувала – що він тільки цього і чекав? Очевидно, ні. Зараз він не готовий. Надто боліло весь цей час. Крім того, він тобі не до кінця вірить. Або зовсім не вірить. Таке вже було. Весною. Ти повернулася. Він не знав, куди подіти своє щастя. Ти пішла знову. За тиждень. Де гарантії, що тепер не буде так само? Гарантій немає. Їх не буде ніколи. Це лотерея. Кожного разу – це лотерея. Але ви можете спробувати виграти разом. Не вестися на розводи зовнішнього світу… Можете спробувати… Еге ж… А вона, ти ж не забувай про неї... Є й вона… Тому ти кажеш, що й сама не зовсім йому віриш, бо як же він тоді з нею?! Каже, що просто відключається. То що - це механіка, спорт? Це просто так, аби був хтось? Чи він уявляє тебе на її місці? Не дивно, що ти сумніваєшся, чи його слова щирі, коли говорить, що досі тебе кохає, безмежно, вже чотири роки з суттєвим хвостиком……
Він взяв три дні, сказав, що знайде тебе, де б ти не була, аби дати відповідь. Цього часу ти не давала. Просто промовчала. Ви просто розійшлися, знову, кожен в свою сторону. Він пішов не до себе - сказав, що до друга, в якого має забрати папери... Можливо... Ти не перепитуєш. Який сенс?! Він має подумати, чого саме хоче. Все надто швидко відбувається… Ти в свою чергу запитуєш, чи розуміє він, що ці три дні можуть і тобі дати щось зрозуміти, що не гарантовано, що на момент вашої наступної розмови, якщо вона відбудеться, ваші бажання співпадуть… Ти попереджаєш (ти страхуєш себе, перестраховуєш – насамперед від себе самої, тієї, яку побачиш в дзеркалі за три дні – що як вона зрозуміє, що кохання насправді немає, що воно пройшло, що його і не було ніколи?!!!!!!!!!! ), що ще не знаєш, чи зможеш попри все переступити через її існування, вірніше через своє знання особливостей їхніх стосунків…. Каже, що розуміє… Можливо, навіть розуміє або здогадується про істинний сенс твоїх слів... Хоча, певне, що ні... Три дні…. Поринь у роботу…. Три робочих дні….
Ти хочеш, щоб він відмовився… Ні, - щоб погодився……Ось вона – істинна ти – сім п’ятниць на тиждень для тебе не межа! Ти знову не знаєш… Знову сумніви… Тобі знову нормально… Знаєш, що не пропадеш…
Звичайно, що не пропадеш, але він правильно спитав: чи ти відчуваєш, що твоє життя повне? Ти знаєш відповідь… Ні, не повне … Не вистачає його…. Підтримки… Розмов… Жартів і нісенітниць… Геніальності і періодичної меланхолії… Турботи…
Що буде через три, ні – вже два дні?… Побачимо….

Реалії........

Я бачила тебе сьогодні. Я бачила тебе з нею. Ми пройшли один повз одного за п'ять метрів. Ти мене не помітив. Ти усміхався і виглядав цілком задоволеним життям. Вона дивилася на тебе. Я дивилася на вас… і миттю поринула у купу людей метро, аби не пересіктися поглядами. З тобою......... І з нею.......
Потім я тобі писала. Писала про те, що бачила вас. Ти запитав, чому ти мене не бачив. Очевидно, ти більше не шукаєш в очах оточуючих, що пробігають повз тебе, моїх очей – написала я. Так, і саме тому я щоночі марю про тебе – заперечив ти. Тож чому ти замість того, щоб зробити щось, зустрічаєшся з іншою; тим паче, що сам говорив, що відчуваєш - я не розлюбила?! – Та тому, що поранене серце ще пам”ятає спричинений тобою біль, але все ж воно сподівається, що колись знову буде поряд з твоїм........... – Брехня! – кричить моє серце, а я пишу, що не вірю в це – надто різні речі ти говориш щоразу, дії не збігаються зі словами, і взагалі, хев фан віз Н! Ти більше не писав..........
Потім подзвонив він. Пропонував покататися. Знає, що кайфую від машин, вправних водіїв і швидкості. Він уже на межі закоханості. І я можу сміливо штовхнути його у цю прірву і насолоджуватися видовищем. Але я не така. Шкода людини. Шкода себе. Не хочу брехати. Ні йому, ні собі. Не хочу бути як ти. Спершу позбудусь твоїх решток в своїй душі, а потім спробую щось будувати. Інакше не можна. Я відмовилась.... я зробила так, щоб він теж відмовився.... від мене.......він заслуговує кращого.....
Але чому це так болить?! Таке враження, що біль роз'їдає тебе із середини. Він крутить твоє нутро як заманеться і сьогодні він розходився не на жарт... я знаю чому. Сьогодні я вперше збагнула сенс твоїх слів. Я вперше уявила вас двох разом. Таке враження, що бачила вас... Близьких... Боже, так не мало бути! Принаймні, я не мала про це знати. Я мала і далі ідеалізувати тебе до того моменту, поки б ідеальний образ не розбився в щент, наскочивши на приземлену реальність. Тоді б стало легше і я б змогла тебе відпустити. Але не так, як відбувається. Тепер я завжди знатиму, що є\був\буде хтось інший. Ті, що до мене – не рахуються. Та, хто зараз, – рахуватиметься завжди. І наступні. Вони стануть поміж нами. Я зустрічатиму їх в місті і згадуватиму про тебе. Я навчусь сприймати тебе таким. Тебе іншим. Не моїм. Чи був ти колись моїм? Чи то був короткий проміжок часу між попередніми і теперішніми пригодами? Якщо ти був таким до мене і став знову таким, коли я пішла, то де є ти справжній, чи бачила я тебе справжнього?!
Кажеш, тобі досі болить... Саме тому ти вирішив робити боляче і мені? Так от, думаю, ти вже, дорогенький, мене переплюнув...ми стали квити вже давно. Але ти надто захопився і досі цього не бачиш. Продовжуєш своєї. А я одного дня втомлююся стукати в твої двері і нагадувати про себе... і тут ти надумаєш нагадати про себе і сам, але буде пізно... Ні, я тобі не погрожую, не ставлю ультиматумів, якби я хотіла це зробити – сказала б тобі це в обличчя... я просто сподіваюся, що ці думки якимось містичним чином передадуться тобі до голови і до серця.... поки не пізно. Ти ж знаєш, як мені може зірвати голову: забуду про все на світі, ніц не пошкодую – ні тебе, ні себе, ні нас, які ще могли бути.......... чи дійсно могли?
Вже нічого не знаю і не розумію. Я тільки хочу, щоб це припинилося. Хочу перестати відчувати на собі чийсь чужий погляд, і мріяти, що коли обернуся – то будеш ти, всміхатися до мене як колись - твоїми очима. Хочу, щоб це перестав бути не ти. Хочу, щоб завтра жодна душа не помітила в моїх очах слідів північних сліз. Хочу перетворитися на цинічне стерво і перестати відчувати.... а тільки використовувати інших. Іноді мені здається, що це божа благодать. Таким простіше живеться........
Про що це я?! Я буду відчувати і далі! Хай болить – я переборю той біль! Стану щасливою!Як в тій пісні: з тобою або без тебе. Сподіваюся, ти теж знайдеш своє щастя. До побачення, не прощавай.......... поки що.............