Це дивно. Я не знаю, скільки воно триватиме, але часом мені здається, що саме цього і хотіла... відчуттів...
Я повертаюся пізно ввечері додому і проходячи повз лави біля входу до мого будинку, чекаю побачити там тебе – чекаєш (нарешті!) на мене, хочеш щось сказати, хочеш сказати все... Або і не сказати, а просто зустрітися поглядами. Але, звісно, тебе там немає. Я не бачила тебе вже давно. З того вечора, як сталася та зовсім незапланована розмова...
Ти, вибач на слові, сказав неправду (хотіла написати грубше слово, але не буду). Ти ж сказав тоді, що знайдеш мене будь-де, аби дати відповідь. А зробив лише один дзвінок о шостій вечора. Хотів відмовити по телефону? Ми це вже проходили, милий, пам’ятаєш, коли я на тебе ввечері чекала, а ти подзвонив і сказав, що не прийдеш. Більше ніколи. Бо ти поїхав до своєї подруги, святкувати день народження з її друзяками і там тобі сталося одкровення – наші стосунки – звичка! Цю відповідь я буквально вибила з тебе, бо ти просто вирішив сказати, що не приїдеш. Без пояснень. Ти навіть не міг приїхати сказати мені це у вічі, пригадуєш, як ти себе повів?... Ти повернувся за три дні. В день парламентських виборів 2006 року...
Коли ти дзвонив цього разу, того телефону я з собою не мала. До того ж я тобі казала, що номер змінила. Як я собі це уявляла (класична мрійниця і максималістка, знаю), ти мав знайти мене, аби сказати своє рішення(?), будь-де (я не була надто далеко – в межах цього міста). Ти маєш координати принаймні чотирьох людей, які могли знати, де я була, при цьому, всі вони тобі б допомогли. Допомогли б мені...
Я телефонувала тобі наступного дня. Ти не міг говорити. Сказав, що на роботі. У суботу. Можливо. Спитала, коли зателефонуєш. Ти написав, що сьогодні. Ага. То мені як, сидіти і сходити з розуму в передчутті, поки ти надумаєш урочисто оголосити про своє рішення пізнім дзвінком?! Ні, коханий, красно дякую! Пишу тобі, чи так, чи ні, чи не знаєш. Інші відповіді крім зазначених прирівнюються до „ні”. Ти написав відповідь. О, так – твоя відповідь... десять слів і три крапки у смс форматі... Я не знаю, боюсь, що неготовий, а страждати будеш ти...
Я пишу, що все розумію. Проїхали, забули. Па! А сама про себе думаю: гарного життя! Та цього я не написала. Попрощатися на все життя немає сил... Надія, як відомо, помирає останньою...
Я вже заспокоїлась. Я не могла нічого робити ні у суботу, ні в неділю, хоча на повістці було купа всього. Але вже тепер я заспокоїлась. No regrets. They don’t work. No regrets now – they only hurt. Я знаю. Саме тому ніколи ні про що не шкодую. Якби був вибір – вчинила би так само. Завжди тільки так. Не шкодую ніколи. Всі говорять, що краще зробити... Я зробила...
Ти досі залишаєшся зі мною. Якщо не позбулася тебе за півроку, то за три дні нічого й чекати. Просто тепер я навіть не можу тобі подзвонити і просто дізнатися, як в тебе справи, просто поговорити. Ти казав, що тобі бракує наших розмов. Мені їх теж невимовно бракує, хоч не завжди вони мали мирний фінал... Якщо хочеш, мені бракує наших сварок і непорозумінь, бо я не можу, коли все легко. Тоді це не є я. Я сама створюю проблеми і сама їх вирішую. Бо тоді веселіше. А ще це такий самозахист. Від проблем справжніх. Ти ж хотів рівних стосунків, без жодної подряпинки або плямки на сторінках нашої історії. Що ж, любий, тепер ми маємо величезну кляксу замість крапки...
До того ж, тепер я майже переконана, що ти не знаєш своїх почуттів. Тобто того, що вони змінилися. Не знаєш або не хочеш визнати. Тебе абсолютно влаштовує бути так, як зараз. Бути вільним. Або невільним, проте не зі мною. Бути з нею. Чи не з нею ти досяг того рівня розуміння, про яке мені розказував?... Бо інакше як ти міг стверджувати, що знаєш, про що говориш? Не одними ж роздумами ти вибудував цю концепцію. Без імперативів тут явно не обійшлося... Хотілося б колись почути, в чому секрет... можливо колись...
А поки що маємо крапку-кляксу...
