Ну що це таке?! Що за неподобство?! Чому саме тоді, коли ти в черговий раз плануєш зв’язати своє життя з людиною, з людиною, яку поза сумнівами дійсно кохаєш, з’являються вони – чергові претенденти на твою увагу, сіючи в твоїй душі чергову порцію сумнівів, яких і без них вистачало?! Вони що, відчувають, що не можуть тебе мати, але все-одно пруть своєї? Це такий дух суперництва, відчуття необхідності змагатися, відчуття флюїдів іншого хижака і необхідність його, хоч і заочно, перемогти, чи як? Чому завжди так виходить, що коли ти одна, то практично нікого не цікавиш. Але варто з’явитися хоч одній людині в твоєму житті, як миттю тобою цікавляться інші…. І тут твої почуття приходять в сум’яття….
Ти сидиш, нікого не чіпаєш, обідаєш в «ресторані» швидкого харчування. Поряд двоє… і чому вони вирішили, що ти не відмовиш поділитися своїм номером телефону?! Спроба першого провалилася відразу: російська мова, погано прихована конкретна мета, відсутність такту і повне невідчуття того, коли треба відвалити, бо тобі дійсно відмовляють, а не ламаються або набивають собі ціну… тобі реально (хелло, Донбасе!) шкода чувака! Його друг (!) уже цікавіший, навіть зовнішньо, робить певні вдалі кроки: переходить на українську, бажає смачного, та й просто приємніший… але, любий друже, було явною помилкою спитати її, чому говорить українською (давненько ти вже не чула цього запитання)! До того ж, чому ти вирішив, що вона напише тобі свій номер на клаптику паперу, який є ні чим іншим, як чеком за страви, які ти щойно скуштував… просто дурний тон якийсь, їй богу! На щастя, заява про те, що твоїм стосункам (стосункам?!) вже більше трьох років, його вгамувала….
Але не тебе…
Вчора ти говорила з ним. Точніше, ти покликала його ввечері зустрітися перед твоїм будинком, аби віддати йому решту його речей, які пару років „прожили” у тебе в кімнаті – книжки, диски,…. ковдра….. Це мав бути твій останній крок. Для нього це мало бути перевіркою – збагне чи не збагне, що тепер ти робиш своєрідне спалення мостів, хоч і демонстративне. До цього часу ти багато разів демонстративно стукала в його двері періодичними змістовними і не дуже повідомленнями, дзвінками і зустрічами, на які він так і не відреагував. Принаймні не так, як би тобі цього хотілося… Ви трохи говорили. Ти, як завжди, завелася, він за тобою… Класно ви спілкуєтесь, панове! Очевидно, він так нічого і не зрозумів, бо забрав речі і кожен з вас пішов до себе… Не вперше... Ти піднялась в кімнату, сіла на ліжко…. Щось не те… Не такий фінал повинна була мати ваша зустріч… Ти пишеш повідомлення, що треба нормально поговорити. Він погоджується, але уточнює – як? Ти пишеш, що зараз (11 ночі, чому б і ні?!). Виходиш знову. Ви йдете. Сідаєте на лаву біля вашого славетного університету, починаєте розмову… Без образ, двояких фраз, непослідовних висловів, ясна річ, не обійшлося… Ти говориш, що вже їдеш з глузду, що маєш знати, що з вами буде, що втомилася бути в підвішеному стані, що відмовка про те, що десь-колись ви маєте бути разом, тебе вже не влаштовує. Має бути визначеність (ти і визначеність?! – якесь явне перебільшення! Ти впевнена, дівчинко, що саме визначеності прагнеш, чи це такий дивний спосіб досягти нового рівня невизначеності, коштом дорогої тобі людини?! ) І тут ти видаєш геніальну (судячи з його стану після неї) фразу: прийми мене або відпусти!........ Йому треба час. На що ти, власне, розраховувала – що він тільки цього і чекав? Очевидно, ні. Зараз він не готовий. Надто боліло весь цей час. Крім того, він тобі не до кінця вірить. Або зовсім не вірить. Таке вже було. Весною. Ти повернулася. Він не знав, куди подіти своє щастя. Ти пішла знову. За тиждень. Де гарантії, що тепер не буде так само? Гарантій немає. Їх не буде ніколи. Це лотерея. Кожного разу – це лотерея. Але ви можете спробувати виграти разом. Не вестися на розводи зовнішнього світу… Можете спробувати… Еге ж… А вона, ти ж не забувай про неї... Є й вона… Тому ти кажеш, що й сама не зовсім йому віриш, бо як же він тоді з нею?! Каже, що просто відключається. То що - це механіка, спорт? Це просто так, аби був хтось? Чи він уявляє тебе на її місці? Не дивно, що ти сумніваєшся, чи його слова щирі, коли говорить, що досі тебе кохає, безмежно, вже чотири роки з суттєвим хвостиком……
Він взяв три дні, сказав, що знайде тебе, де б ти не була, аби дати відповідь. Цього часу ти не давала. Просто промовчала. Ви просто розійшлися, знову, кожен в свою сторону. Він пішов не до себе - сказав, що до друга, в якого має забрати папери... Можливо... Ти не перепитуєш. Який сенс?! Він має подумати, чого саме хоче. Все надто швидко відбувається… Ти в свою чергу запитуєш, чи розуміє він, що ці три дні можуть і тобі дати щось зрозуміти, що не гарантовано, що на момент вашої наступної розмови, якщо вона відбудеться, ваші бажання співпадуть… Ти попереджаєш (ти страхуєш себе, перестраховуєш – насамперед від себе самої, тієї, яку побачиш в дзеркалі за три дні – що як вона зрозуміє, що кохання насправді немає, що воно пройшло, що його і не було ніколи?!!!!!!!!!! ), що ще не знаєш, чи зможеш попри все переступити через її існування, вірніше через своє знання особливостей їхніх стосунків…. Каже, що розуміє… Можливо, навіть розуміє або здогадується про істинний сенс твоїх слів... Хоча, певне, що ні... Три дні…. Поринь у роботу…. Три робочих дні….
Ти хочеш, щоб він відмовився… Ні, - щоб погодився……Ось вона – істинна ти – сім п’ятниць на тиждень для тебе не межа! Ти знову не знаєш… Знову сумніви… Тобі знову нормально… Знаєш, що не пропадеш…
Звичайно, що не пропадеш, але він правильно спитав: чи ти відчуваєш, що твоє життя повне? Ти знаєш відповідь… Ні, не повне … Не вистачає його…. Підтримки… Розмов… Жартів і нісенітниць… Геніальності і періодичної меланхолії… Турботи…
Що буде через три, ні – вже два дні?… Побачимо….
