Тоді на запитання про того, хто чекав на мене щовечора, аби зустріти з пізньої зміни на роботі, я відповіла, що не хочу переповідати історію трагічного кохання. На той момент мені здавалося, що я навмисне додала цей великої сили епітет, аби підсилити враження. Проте зараз я так не вважаю...
Тепер бачу, що кожна історія, де не обходиться без справжніх почуттів, передбачає свою власну трагедію. Іноді трохи меншу, іноді більшу, але без неї не обійтися, ніяк.
Чи не є трагедією елементарні щоденні непорозуміння людей, які, здавалося б, досягли досить високого рівня близкості – фізичної, а головне – духовної?! Або навіть якщо ще і не досягли, але щодня рухаються до неї, щодня, щогодини, щомиті докладаючи власними руками по цеглині для укріплення своїх позицій в душі один одного?! Але сукупність непорозумінь перемагає і викохані стосунки руйнуються, немов піщаний замок, збудований невмілими дитячими ручками на березі стрімкої води...
Чи не є трагедією те, що люди, яких коли ти бачиш, то єдине, що приходить тобі на думку – це те, що ці двоє неодмінно мають бути разом, досі не можуть розібратися між собою: ким же їм бути – друзями, чи коханими?! Бояться втратити те, що вже мають між собою. Бояться зруйнувати і отримати менше. Бояться отримати більше...
Чи не є трагедією втручання в стосунки двох третього, або навіть двох „третіх”, так званих друзів, які проявляють нездоровий інтерес до їх інтимного мікросвіту, безпардонно стукаючи в двері, і заходячи, навіть не отримавши на це дозволу?! Але ні, трагедія тут ще і в тому, що один з двох все-таки цей дозвіл надає (вони ж друзі!), а потім не може дати ради постійним домаганням „друзів” та образам й істерикам другого. Вічне непорозуміння...
Чи не є трагедією те, що чомусь в людину закладено максимальний рівень антогонізму до найближчих людей: він до неї – вона від нього, вона до нього – він від неї?! Чому вони мають постійно стукати в двері один одного, і тільки час від часу двері відчиняються на зустріч іншому, коли той ще навіть не встиг занести руку, аби дати про себе знати, - рідкий показник того, що бажання були взаємними і їх вчасно, без зайвої погорди визнали обоє. Чому не можна рухатися один до одного, хай навіть по зустрічній, ризикуючи втратити щось незрівняно мале порівняно з тим, що можна отримати. Як правило, втрати складають тільки зайву частину себелюбства. Нічого більше. Якщо це гідні почуття. Якщо це гідні дорослі люди...
Чи не є трагедією те, що в серце щасливо одруженого хтось нагорі необережно і зовсім непередбачувано вкладає почуття до іншої людини, яка до того ж теж не вільна, та й ще бачить в ньому лише відданого і щирого друга?! При цьому, його дружина – блискуча особистість, красива жінка, професіонал своєї справи, надійний йому друг і соратник, а він кілька років витратив на те, щоб її завоювати, і разом вони ще з університету?!
Чи не трагедія те, що він втратив спокій, як і його дружина, вона втратила чи не єдного друга-чоловіка?! І все намарне, бо іншого розвитку подій крім того, який є, бути не могло...
Чи не трагедія те, що він уже одружився, і має дитину, а все-одно згадує про ту, стосунки з якою не вберіг багато років тому, а їх дороги розійшлися настільки, що вже й годі сподіватися щось виправити – життя бере своє...
Ось вона яка, трагедія – часом прихована, часом відверто показна. Вона входить в твоє життя непримітно, якийсь час ти закриваєш на це очі, навіть живиш її власними силами, замість того, щоб шугонути її як слід від себе, разом з усіма, хто її приніс з собою...
Проте, ще невідомо, чи ти зможеш прожити без неї...
