Ну ти і свиня, скажу тобі відверто! Хотілося, звичайно, сказати тобі це в обличчя, написати на телефон або мейл, та, на щастя, встигла опанувати себе! Тому пишу сюди – ця писанина тобі до прочитання не загрожує!
Ну це ж треба: ти йшов за двадцять метрів, побачив мене, помахав рукою і навіть не подумав підійти, привітатися і спитати, як, власне, справи, особливо з огляду на те, що ти знаєш! І це при тому, що я побачивши тебе (от дурна!) одразу зробила крок в твоєму напрямку. Але достатньо було побачити твою привітну посмішку, що так і продовжувала рухатись в заданому напрямку без його корегування в напрямку моєму, я реально скипіла! Вся подія – набір миттєвостей, як у сповільнених кадрах якогось фільму: бачу тебе, цілком неочікуванно, – мій крок назустріч – твоя посмішка і рука з жестом типу „привіт” – продовження руху в тому ж напрямку – я в шоці – ти розумієш, що протупив – нарешті твій крок, але я вже машу тобі, щоб ти на хрен, вибачте, чесав далі, раз ти такий, і йду в свій бік, не обертаючись. Насилу заспокоїлась... То тепер ми, виявляється, такі? Надто зайняті, надто поспішаємо, надто високо стоїмо, що навіть не можемо подивитися у вічі простих смертних?! Розумію, любий, середовище на тебе завжди добре впливало! Що, ти просто поспішав і зразу не зорієнтувався, а потім я вже побігла? – То гукнув би, пояснив... Та які тут пояснення – все і так зрозуміло! Не варто, не варто!!!!
