Я бачила тебе сьогодні. Я бачила тебе з нею. Ми пройшли один повз одного за п'ять метрів. Ти мене не помітив. Ти усміхався і виглядав цілком задоволеним життям. Вона дивилася на тебе. Я дивилася на вас… і миттю поринула у купу людей метро, аби не пересіктися поглядами. З тобою......... І з нею.......
Потім я тобі писала. Писала про те, що бачила вас. Ти запитав, чому ти мене не бачив. Очевидно, ти більше не шукаєш в очах оточуючих, що пробігають повз тебе, моїх очей – написала я. Так, і саме тому я щоночі марю про тебе – заперечив ти. Тож чому ти замість того, щоб зробити щось, зустрічаєшся з іншою; тим паче, що сам говорив, що відчуваєш - я не розлюбила?! – Та тому, що поранене серце ще пам”ятає спричинений тобою біль, але все ж воно сподівається, що колись знову буде поряд з твоїм........... – Брехня! – кричить моє серце, а я пишу, що не вірю в це – надто різні речі ти говориш щоразу, дії не збігаються зі словами, і взагалі, хев фан віз Н! Ти більше не писав..........
Потім подзвонив він. Пропонував покататися. Знає, що кайфую від машин, вправних водіїв і швидкості. Він уже на межі закоханості. І я можу сміливо штовхнути його у цю прірву і насолоджуватися видовищем. Але я не така. Шкода людини. Шкода себе. Не хочу брехати. Ні йому, ні собі. Не хочу бути як ти. Спершу позбудусь твоїх решток в своїй душі, а потім спробую щось будувати. Інакше не можна. Я відмовилась.... я зробила так, щоб він теж відмовився.... від мене.......він заслуговує кращого.....
Але чому це так болить?! Таке враження, що біль роз'їдає тебе із середини. Він крутить твоє нутро як заманеться і сьогодні він розходився не на жарт... я знаю чому. Сьогодні я вперше збагнула сенс твоїх слів. Я вперше уявила вас двох разом. Таке враження, що бачила вас... Близьких... Боже, так не мало бути! Принаймні, я не мала про це знати. Я мала і далі ідеалізувати тебе до того моменту, поки б ідеальний образ не розбився в щент, наскочивши на приземлену реальність. Тоді б стало легше і я б змогла тебе відпустити. Але не так, як відбувається. Тепер я завжди знатиму, що є\був\буде хтось інший. Ті, що до мене – не рахуються. Та, хто зараз, – рахуватиметься завжди. І наступні. Вони стануть поміж нами. Я зустрічатиму їх в місті і згадуватиму про тебе. Я навчусь сприймати тебе таким. Тебе іншим. Не моїм. Чи був ти колись моїм? Чи то був короткий проміжок часу між попередніми і теперішніми пригодами? Якщо ти був таким до мене і став знову таким, коли я пішла, то де є ти справжній, чи бачила я тебе справжнього?!
Кажеш, тобі досі болить... Саме тому ти вирішив робити боляче і мені? Так от, думаю, ти вже, дорогенький, мене переплюнув...ми стали квити вже давно. Але ти надто захопився і досі цього не бачиш. Продовжуєш своєї. А я одного дня втомлююся стукати в твої двері і нагадувати про себе... і тут ти надумаєш нагадати про себе і сам, але буде пізно... Ні, я тобі не погрожую, не ставлю ультиматумів, якби я хотіла це зробити – сказала б тобі це в обличчя... я просто сподіваюся, що ці думки якимось містичним чином передадуться тобі до голови і до серця.... поки не пізно. Ти ж знаєш, як мені може зірвати голову: забуду про все на світі, ніц не пошкодую – ні тебе, ні себе, ні нас, які ще могли бути.......... чи дійсно могли?
Вже нічого не знаю і не розумію. Я тільки хочу, щоб це припинилося. Хочу перестати відчувати на собі чийсь чужий погляд, і мріяти, що коли обернуся – то будеш ти, всміхатися до мене як колись - твоїми очима. Хочу, щоб це перестав бути не ти. Хочу, щоб завтра жодна душа не помітила в моїх очах слідів північних сліз. Хочу перетворитися на цинічне стерво і перестати відчувати.... а тільки використовувати інших. Іноді мені здається, що це божа благодать. Таким простіше живеться........
Про що це я?! Я буду відчувати і далі! Хай болить – я переборю той біль! Стану щасливою!Як в тій пісні: з тобою або без тебе. Сподіваюся, ти теж знайдеш своє щастя. До побачення, не прощавай.......... поки що.............
Потім я тобі писала. Писала про те, що бачила вас. Ти запитав, чому ти мене не бачив. Очевидно, ти більше не шукаєш в очах оточуючих, що пробігають повз тебе, моїх очей – написала я. Так, і саме тому я щоночі марю про тебе – заперечив ти. Тож чому ти замість того, щоб зробити щось, зустрічаєшся з іншою; тим паче, що сам говорив, що відчуваєш - я не розлюбила?! – Та тому, що поранене серце ще пам”ятає спричинений тобою біль, але все ж воно сподівається, що колись знову буде поряд з твоїм........... – Брехня! – кричить моє серце, а я пишу, що не вірю в це – надто різні речі ти говориш щоразу, дії не збігаються зі словами, і взагалі, хев фан віз Н! Ти більше не писав..........
Потім подзвонив він. Пропонував покататися. Знає, що кайфую від машин, вправних водіїв і швидкості. Він уже на межі закоханості. І я можу сміливо штовхнути його у цю прірву і насолоджуватися видовищем. Але я не така. Шкода людини. Шкода себе. Не хочу брехати. Ні йому, ні собі. Не хочу бути як ти. Спершу позбудусь твоїх решток в своїй душі, а потім спробую щось будувати. Інакше не можна. Я відмовилась.... я зробила так, щоб він теж відмовився.... від мене.......він заслуговує кращого.....
Але чому це так болить?! Таке враження, що біль роз'їдає тебе із середини. Він крутить твоє нутро як заманеться і сьогодні він розходився не на жарт... я знаю чому. Сьогодні я вперше збагнула сенс твоїх слів. Я вперше уявила вас двох разом. Таке враження, що бачила вас... Близьких... Боже, так не мало бути! Принаймні, я не мала про це знати. Я мала і далі ідеалізувати тебе до того моменту, поки б ідеальний образ не розбився в щент, наскочивши на приземлену реальність. Тоді б стало легше і я б змогла тебе відпустити. Але не так, як відбувається. Тепер я завжди знатиму, що є\був\буде хтось інший. Ті, що до мене – не рахуються. Та, хто зараз, – рахуватиметься завжди. І наступні. Вони стануть поміж нами. Я зустрічатиму їх в місті і згадуватиму про тебе. Я навчусь сприймати тебе таким. Тебе іншим. Не моїм. Чи був ти колись моїм? Чи то був короткий проміжок часу між попередніми і теперішніми пригодами? Якщо ти був таким до мене і став знову таким, коли я пішла, то де є ти справжній, чи бачила я тебе справжнього?!
Кажеш, тобі досі болить... Саме тому ти вирішив робити боляче і мені? Так от, думаю, ти вже, дорогенький, мене переплюнув...ми стали квити вже давно. Але ти надто захопився і досі цього не бачиш. Продовжуєш своєї. А я одного дня втомлююся стукати в твої двері і нагадувати про себе... і тут ти надумаєш нагадати про себе і сам, але буде пізно... Ні, я тобі не погрожую, не ставлю ультиматумів, якби я хотіла це зробити – сказала б тобі це в обличчя... я просто сподіваюся, що ці думки якимось містичним чином передадуться тобі до голови і до серця.... поки не пізно. Ти ж знаєш, як мені може зірвати голову: забуду про все на світі, ніц не пошкодую – ні тебе, ні себе, ні нас, які ще могли бути.......... чи дійсно могли?
Вже нічого не знаю і не розумію. Я тільки хочу, щоб це припинилося. Хочу перестати відчувати на собі чийсь чужий погляд, і мріяти, що коли обернуся – то будеш ти, всміхатися до мене як колись - твоїми очима. Хочу, щоб це перестав бути не ти. Хочу, щоб завтра жодна душа не помітила в моїх очах слідів північних сліз. Хочу перетворитися на цинічне стерво і перестати відчувати.... а тільки використовувати інших. Іноді мені здається, що це божа благодать. Таким простіше живеться........
Про що це я?! Я буду відчувати і далі! Хай болить – я переборю той біль! Стану щасливою!Як в тій пісні: з тобою або без тебе. Сподіваюся, ти теж знайдеш своє щастя. До побачення, не прощавай.......... поки що.............
