Just thoughts

Цікава штука – написання текстів, особливо творчих.
Людина живе собі, ходить у школу\університет, на роботу, деінде, і спостерігає за життям – своїм власним та інших людей, і описує його в своїх текстах. Але, зрозуміло, в основу всього написаного покладаються власні почуття і думки. Принаймні, будь-які події пропускаються людиною через призму власного розуміння і світосприйняття.
Та зараз не про це.
Як виходить так, що текст стає закінченим?
Людина думає над чимось, виношує в собі почуття, думки і слова. Останні формулюються у речення – короткі або довгі, особові і безособові, закінчені й обірвані на півслові.
В один момент людина починає викладати все це на папір, бо інакше не може, інакше голова розірветься від думок, а серце захлинеться почуттями.
Тож людина пише, пише, пише. І раптом – написано все. Перечитали раз, другий, хтось третій – щось дописано, щось виправлено, щось викреслено.
А тоді – все – настав момент, коли людина читає власне творіння і вже нічого додавати чи виправляти не потрібно – нові слова стануть зайвими, правка зіпсує те, що йшло від душі.
Питання: чи досягають тексти дійсно власної досконалості в певний момент? Чи дійсно вони більше не потребують виправлень або доповнень?
Чи це обмеженість бачення власних текстів їхнім автором?
Чи має право читач вносити власні корективи у вже написане кимось?
Я не знаю правильних відповідей на ці питання. Та можу поділитись тією, яка єдино спадає на думку:
Ідеальних текстів не буває. Як і ідеальних людей.
Досконалість перших, а тому і других – в їх недосконалості.
Ось і все – дуже просто, правда ж?

Наперед

Ти відрізаєш своє волосся. Довжину „набагато нижче лопаток” змінено практично на „каре”. Тобі личить. Дійсно. Проте, це робиться не суто з міркувань краси чи моди. Це такий акт. Акт самоспалення. Свідомого спалення мостів. Акт зміни. Прощання з самою собою. Собою колишньою.
Це прощання з усіма попередніми, з усіма колишніми і навіть тими, кого в цю категорію занести можна лише з певною натяжкою. Але головне – це прощання з ним, бо він просив тебе не робити цього, бо інакше ти вже не будеш його. Так, він це знав. І ти це знаєш. І робиш усе свідомо. Шкода, що не можна під самий корінь – застереження краси і моди все ж діють.
Це прощання з усим тим, що ти робила до цього моменту в своєму житті. Волосся – як тягар, що тягне тебе туди, де ти вже бути не хочеш. На ньому – роздуми, плани і мрії тебе колишньої. На ньому – весь попередній досвід – позитивний і негативний, та ти хочеш скинути його в принципі, без розбору, хочеш відчути легкість як тоді, коли можна вільно мотати головою туди-сюди. Ти хочеш вільно летіти далі. Хочеш знову здобути дитячу відкритість світові, а не дивитись у простір через призму власного досвіду. Ти віриш, що це через твій досвід нічого не виходить, бо ти ним засліплена. І певною мірою це так.
Ти не можеш адекватно та беззастережно сприймати людей, їхні вчинки та світ загалом. Ти судиш суворо, швидко, дивлячись тільки на поверхню. Тебе не цікавить, що там у середині. Тебе це не стосується. Ти ж така досвідчена – багато пережила, багато бачила. І ти не хотіла змінюватись довгий час. Не бачила потреби. Не вважала це необхідною умовою для руху вперед.
Та зараз щось змінилось. І, мабуть, ти сама почала змінюватися, а щоб закріпити зміни в собі, вирішила розібратися в собі і знайти корінь зла. Все виявилось просто – зло у волоссі. Ти вирішила його позбутися, відрізавши його так максимально, як ще ніколи до цього – ритуальне обрізання волосся, про яке знаєш тільки ти.
Тож ти вийдеш із перукарні вже зовсім іншою людиною. Вийдеш легко, граційно, з відкритою світові усмішкою, впевнена у своїй красі і силі йти, ні – летіти далі. Ти віритимеш, що твоя маленька хитрість спрацює.
Та правда в тому, що люди не змінюються. І ти залишишся самою собою, принаймні, на переважну частину твого Я, зі своїм же досвідом, з відбитками життів інших людей та тобі, з плямами твоїх з ними стосунків на твоєму тілі, у твоєму мозку, у твоїй душі.
Тільки тепер ти нова відрізнятиметься від тебе колишньої єдиним – коротким волоссям.

PS: when it was written I knew nothing about the new one and his love for her. i got to know only on Mo, 4th Febr 08. it is Thur, 7th Febr 08. i didn't have my hair cut, it's still there as well as my feelings and dying heart.

I AM NO HOLIDAY GIRL

Holiday girl. That’s exactly what he said looking straight into my eyes sitting at his table two meters from me and trying to remember some new words in Russian associating them with a specific situation. That was his way of learning a language. And that was what he realized just by one quick glance at me having my lunch.
Cool, huh?! Thanks a lot lad, now I’ll know what people think about me. Or is it only foreigners, 40-year old or something guys with no family, no specific place one could call home, no proper job, no business, no nothing?
Well, yeah, - long dark brown hair, quite nice-looking face with a smile on it, youth in the end – did it occur to you just because of this?! Without talking to me a single time, without trying to find out whether I am a stupid doll or a rich personality and then say or even think things like that?
You know, almost every girl here is nice-looking. Nice-looking or even beautiful. And that doesn’t mean they all are stupid and all they want is to do modeling or singing or find a rich guy and to spend his money on shopping, spa-saloons, vacations and parties.
Usually they are smart, studying well enough and working hard on typical men-jobs without looking for easy ways unlike you do. Actually, they are more men now than you are. So don’t you dare to judge by a girl’s appearance only!
Just wanted to make it clear. We are not holiday girls!

Знаки уваги:)

Ось ти надіслав мені короткий меседж – привітання із Різдвом. Для чого, питається ти це зробив, га? Для чого?
Ні, якби повідомлення прийшло уранці (не занадто рано, звичайно, бо ефект був би тим самим, бо ж людина прокинулась, і одразу згадала про людину іншу – і, оп – мій телефон радісно повідомляє про нові надходження до моєї скрині – висновки знову двозначні), а вдень, після обіду, ввечері, години так до восьмої, то я б вирішила, що ти як людина чемна вітаєш усих тих, хто тільки є в записній книжці твого мобільного телефону... але ж не о пів на десяту ночі! Я, до речі, могла би вже і спати, дійсно, чому б ні – завтра робочий день, перший для країни після тривалих новорічно-різдвяних (увесь світ, до речі, від нас у шоці!) канікул (а для мене так і того більше – тижні зо три відпочивала!).
Це вже мовчу про запізніле вітання(?) на Миколая – 20 грудня о 23-й годині. Ми практично колективно (колектив складався з моєї спільниці (плагіат, ай ноу:) та мене, надзвичайно задоволених життям через певну послідовність подій того вечора, суттєвим елементом яких був концерт ЕЕ!) намагалися зрозуміти, що б воно значило по проходженню чотирьох тижнів запеклої мовчанки?! Зізнаюся, раціонального пояснення віднайти не вдалося (а кажуть, що то жінки нераціональні створіння, ага, так воно і є, панове!). Проте, були варіанти. Перший: ти святкував, трохи випив, потягнуло хоча б до когось (з ким не буває!). Не виключено, що повідомлення було розіслане кільком твоїм знайомим, сподіваюся, виключно жіночої статі (знущаюся, сорі – не могла втриматися), включно зі мною. Другий (песимістичний зовсім): ти помилився номером. Сумнівно, але теж варіант. Спроба пояснення дій чоловіка. Дорослого. Знову ж таки: АГА!!!! Щоб ви не сумнівалися, називається! Варіант третій: ти не знав, яким чином подати про себе знак по проходженню чотирьох тижнів (а я чекала дзвінка, запрошення, ініціативи, ще казна чого), то ж вирішив написати смс (о, ера цифрового зв”язку!) зі ймовірно дуже значущим, на твою думку, змістом.
До сьогоднішнього повідомлення застосовуються ті самі варіанти пояснень. Ну що ж, в будь-якому разі нічого з вище переліченого мене більше не спровокує до дій. Я вже зробила достатньо, аби виявити свою зацікавленість і навіть захоплення (було з самого початку). З твоєї ініціативи зустрілись двічі, причому вдруге – під приводом. Усі інші випадки – ініціатива моя і зовсім „безприводна”. Хто з нас двох чоловік, чорт забирай? Скільки чоловікові має бути років, аби він відповідно поводився, хоч хто-небудь відає?
Вибач, забула про головне пояснення. Тільки не повідомлень, а твого практично цілковитого зникнення, чи то навіть перебільшеної епізодичності в моєму житті – я тебе не цікавлю. Пояснення найпростіше, і ймовірно, єдино правильне. А повідомлення – то просто ввічливість, не дивлячись на зміст і час надсилання, так?!

Про іронічність життя

Ну от і жива іронія долі. Ні, її проявів у житті, звичайно, дуже багато. Але ось конкретний приклад, на якому я себе зловила, тобто зловила себе на його фіксації і подальшому карбуванні у досить ненадійному місці на імення пам”ять.
Так от, банально, можливо, але тобі так і не вдалося навчити мене пити, ні не просто пити (для цього вистачало вчителів в епоху мого темного отроцтва), а вживати конкретний напій – пиво. Пиво – це такий собі напій суцільного братерства і єднання членів компаній по духу і бог там ще знає по чому. Ні, не горілка, а саме пиво, горілка ж бо несе певний заряд потенційних пригод та агресивності. Ну, це як на моє не зовсім розбещене розуміння. Ви маєте право апелювати. Але то вже стосуватиметься, певна річ, розуміння вашого.
Знову ж таки: так от, пиво я на дух не переносила, ні змісту вживання цього продукту, ні його ославленого смаку, ні всього ритуалу, пов”язаного з усим вищезазначеним, хоч убий, не розуміла і переважно завжди на окрилений заклик когось із компанії „Йдемо на пиво!” не те щоб ображалась (не без цього, але виключно з тої причини, що ти надавав перевагу пиву зі своїми псевдо-друзяками перед можливістю побути зі мною), але дивувалась – то це точно. Навіть коли я погоджувалась, аби „за компанію” пробудити в собі ймовірно десь глибоко сховану пристрасть до пива, вистачало мене буквально на один-два ковтка цього чудо-напою, решта пляшки йшла тобі (ти це зумисне робив, зізнайся?).
Ми уже майже рік не разом. І, уяви, що сталося – я полюбила пити пиво! Час від часу, звісно, під настрій і все таке, але я вже не кривлюся від нього з щирим нерозумінням змісту. Так, я зрозуміла його смак, принаймні, смакує воно мені вже аж до першої половини пляшки, решта – „за компанію”, проте, чи не досягнення? Певне, ти б оцінив, якби дізнався.
Ха, про це навіть не думай, мене навчив далеко не хтось інший – я навчилась виключно на власному ентузіазмі. Ти ж знаєш, я завжди досягаю всього сама і нікому нічого не винна. Завжди сама. Цікаво, правда ж?
Ось так. Ми не разом, але я тільки тепер оцінила смак напою, який так цінував ти. Іронія, хіба ні?

Про пусте

Моє серце – пустка. Воно пусте. Я слухаю пісні про кохання серед глупої ночі і нічого не відчуваю. Немає навіть суму. Немає нічого. Випита пляшка вина не спричинила жодного вияву почуттів. Зазвичай я б уже подзвонила принаймні тим, хто раніше подобався або мав таку перспективу або кому подобалась я, аби поспілкуватися, розважитись, знайти в комусь з них щось більше, ніж в них є. Телефон поряд, та я не візьму його в руки, бо я – це моє серце, а воно – пустка, воно не потребує нічого, чи то пак – нікого. Пустка – це я.

Моє серце – море. Бурхливе, примхливе, неслухняне, невиважене і непередбачуване. Сьогодні – неправдоподібно та підозріло спокійне, назавтра – вир пристрастей і несамовитостей, що поглине будь-кого включно зі мною. Серце наказує – біжи за ним, - і я біжу, збиваюся з ніг, падаю, підіймаюся і біжу знову. Я розкриваю перед ним душу, дарую весь свій світ, прошу бути поряд та дозволити бути поряд з ним, проте...

Моє серце – пустка. Чорна діра. В ній пропадають всі, хто тільки загляне в мої очі. Скільки їх, скільки нещасних пропало, пропало в мені, через мене, скільки від мене ж втікло? Одні до кінця вірили, що щось можливо. Але не мали жодних шансів. І через деякий час покидали моє життя. В безвиході. В безнадії. Кидаючи сповнені останної спроби погляди через плече, та я не дивилася. Ніколи. До тепер.

Іншими захоплювалась я, але ці виявлялися поганими хлопцями і були викинуті із мого життя свідомо. Мною. Деякі поверталися, щось, за їх словами, зрозумівши, проте...

Треті були начебто нічого. Спочатку. Здається, взаємна схожість і симпатія, спільність захоплень і світогляду, цікаві розмови за чашкою чаю або кави в п”ятницю пізно ввечері... та щось не те – чи то перекручені поняття, чи то страх, невпевненість, байдужість, непотрібність, непевність??? Що саме? – незрозуміло. Зовсім. Одначе результат від цього не змінився – місце призначення – чорна діра. Пустка. Не я.

Бо я – то моє серце. А воно – море...