Цікава штука – написання текстів, особливо творчих.
Людина живе собі, ходить у школу\університет, на роботу, деінде, і спостерігає за життям – своїм власним та інших людей, і описує його в своїх текстах. Але, зрозуміло, в основу всього написаного покладаються власні почуття і думки. Принаймні, будь-які події пропускаються людиною через призму власного розуміння і світосприйняття.
Та зараз не про це.
Як виходить так, що текст стає закінченим?
Людина думає над чимось, виношує в собі почуття, думки і слова. Останні формулюються у речення – короткі або довгі, особові і безособові, закінчені й обірвані на півслові.
В один момент людина починає викладати все це на папір, бо інакше не може, інакше голова розірветься від думок, а серце захлинеться почуттями.
Тож людина пише, пише, пише. І раптом – написано все. Перечитали раз, другий, хтось третій – щось дописано, щось виправлено, щось викреслено.
А тоді – все – настав момент, коли людина читає власне творіння і вже нічого додавати чи виправляти не потрібно – нові слова стануть зайвими, правка зіпсує те, що йшло від душі.
Питання: чи досягають тексти дійсно власної досконалості в певний момент? Чи дійсно вони більше не потребують виправлень або доповнень?
Чи це обмеженість бачення власних текстів їхнім автором?
Чи має право читач вносити власні корективи у вже написане кимось?
Я не знаю правильних відповідей на ці питання. Та можу поділитись тією, яка єдино спадає на думку:
Ідеальних текстів не буває. Як і ідеальних людей.
Досконалість перших, а тому і других – в їх недосконалості.
Ось і все – дуже просто, правда ж?
No comments:
Post a Comment