The Midnight Train..

Midnight train and the way to where you are. Can't know what will happen, what this all will bring both of us but I'm on my way.
Knowing I'll be going away too soon but still gonna take the risk - they say it's better to regret what's been done than what hasn't. So we will see.
Knowing I've only known you for a week and have seen you only once but what's the difference? No point in asking too many questions, in thinking too much. Go for it. Take the chance. Do crazy things. That's what your life is for. Otherwise you won't have what to remember when you are old and grey.
Wish you met him before. Miss him in advance. Idealize him. Make him the one just for a week. Or for a lifetime. Never stop looking for it even if disappointments are there all the time and sometimes it feels like you can't take it anymore. Take the midnight train to where you wanna be. Where you know you are desired and treated like you should be treated.
So here I am.

2009, August, the 1st, late Saturday night
The Kyiv-Chernivtsi Train

What I hate about it all

I hate people coming to you after all possible time’s past saying they want you and they need you. This is nothing but egoistic crap. They just wanna comfort themselves, looking at you like a tool, well known before and kind of secure. Oh, come on, we all know this is nothing but lie. Why would you want to disturb someone else’s life and peace by saying "Now I’ve understood it all"?! Yeah-yeah, tell me more about it, where were you when I needed you the most – telling someone else someone else’s the one and only in the whole world???
I hate people promising stuff and doing nothing. Doing it for the don’t remember which time. Coming here once in a while under alcohol or whatever you got there more to get brave enough to say those things. Still not brave enough to look into my eyes.
I hate myself for believing each time although knowing words will remain only sounds and never turn into dids.
I hate everybody seems to wanna use you and… that’s all.
I hate friends being friends only when evth's bad and they're miserable and not needing you anymore when it's all right.
I hate people calling and starting to complain about what's wrong in their lives just from the start not listening to a single word you say and only waiting for their turn to speak.
I hate getting used to people and then realizing you've let them too much into your life and seeing them not needing you at all.
I hate smoking greedily as if that cracking light can save you and give you guidance.
I hate life’s changing so fast leaving too little or no time at all for people and stuff you used to live and breathe with.
I hate financial world, this need to earn, this rapid life style, pressure of this dump society for it all leaves no place for human.
I hate chauvinistic people and hate being one too.
I hate knowing you can’t change anything but your attitude which means change who you are which is impossible. Thus, you simply can’t change it and that’s the way it is. S’est la vie.
I hate this saying btw.

прочитала роман мопассана. роман чудовий. не могла 1,5 дні нічого робити, поки не дочитала - силіда до пізньої ночі. роман про те, як покидьки отримують все, зрозуміло, зовсім не моральним шляхом.
але ще цікава деталь, яка вартує не меньше самого роману - в якості передмови - стаття лева толстого. він в силу того, що сам був до глибини душі моралістом, а може, і ще більше, пише про те, що з його точки зору в роботах автора (мопассана) морально і що - ні - все про "нравственность", особливо, що стосується ставлення до жінки.
вони - автор і критик - сучасники – люди кінця 19 ст.
так ось, що мене турбує наразі - цікаво, чи не отримав би лев толстой розрив серця на місці, коли б побачив, що показують по телебаченню, крутять по радіо, чим просувають товари массового і не обов’язково вжитку, що пропагує культура споживання загалом через доступні їй канали, зокрема, через шоу біз і т.д., що робиться в нічних клубах (навіть не на приватних закритих вечірках), який симпатично-інфантильно -вульгарний (підкреслити правильне в кожному конкретному випадку) товар зробили із жінки (наразі - навіть з дівчинки – бо чим далі, тим молодшими і стрункішими стають наші модельки, акторки і співачки)?!
бідне, бідне серце пана толстого; нерозумні і недалекоглядні ми.

Що бажають в день народження? – Міцного здоров»я, щирих друзів, успіху у кар»єрі і житті, багато фінансових ресурсів для здійснення всіх мрій (бо все можна купити і щастя наразі вимірюється обсягом матеріальних благ, виставлених як доказ очам заздрісної публіки), і – кохання, кохання, кохання (щоб воно нарешті прийшло, як божа благодать, правильне і взаємне, радісне, і почалося неодмінно з романтичної пригоди, продовжилось не менш романтичним одруженням, народженням спільних дітей, купівлею будиночку на розі двох вулиць, а ще краще – десь в екологічно чистому «замісті», і зовсім небанальним продовженням: і з того часу вони жили довго і щасливо і померли в один день).
Зрозуміло, в кожному окремому випадку озвучуються різні варіації на вище перелічені тези.
Начебто нічого поганого, особливо, якщо побажання щирі.
Але, що вбило саме цього року – спочатку у власний день народження, а потім вдруге - вчора, коли вітала зі святом подругу: з року в рік те саме! Ми з року в рік бажаємо того самого, а це означає, що все так і залишається – сумно і сіро: фінансові негаразди, брак здоров»я і часу на нього і все інше(а ми ж тільки почали, щойно вийшли на старт бігової доріжки!), а найбільше – відсутність так розрекламованого сол мейта, що ніяк, уже кілька років поспіль не з»являється на наших шляхах. Можна навіть процитувати Шарлотту: «я зустрічаюсь з хлопцями з 15 років – де він?!»
В чому прикол?!
пс: одна моя подруга при такому розкладі стала серйозно задумуватись про одностатеві стосунки – так ось звідки ноги ростуть - виявляється, не поцілунки з однокласницями на п»яних школярських вечірках до такого призводять і навіть Фройд тут взагалі ні до чого - все від безвиході і потреби бути не самому!

Три

1. Чи настане коли-небудь час в моєму житті, коли минуле в обличчі людей, яких знала колись давно не наздоганятиме мене з завидною періодичністю?! Коли не буде виявлятися, що хтось знає моїх друзів, чи друзів моїх друзів, чи знайомих, чи знайомих моїх знайомих і т.д.?! Найгірше виходить тоді, коли ти нарешті розслабишся і вдихнеш на повну силу, аж раптом – спільні фото твоїх зацікавлених колег зі знайомими, що раніше були вашими з ним спільними.. Surprise-surprise: а виявляється, світ – то тіснісінький, що і осягнути важко! Якби ще не бурхлива уява та перебільшене переймання подій на себе - а раптом в розмові випадково розговорилися про спільних знайомих (бо ж в нашому теперішньому житті куди не глянь – кругом і скрізь колишні випускники твого вузу), про те, хто що і про кого знає (а це, як показує практика, далеко не рідкість) – чи часом не наговорили?!
Земля кругла, до того ж крутиться.. А часом так хочеться почати все з початку…

2. Чого не люблю (привіт герою книжки про щасливе радянське дитинство Денису Корабльову!))
Не люблю того, що написано в пункті 1.

Не люблю того, що можливо, зміст і навіть слова моїх дописів повторюються, що означає те, що турбують ті самі проблеми, задаються ті самі питання, на які так і не отримано відповіді, а значить, ми стоїмо на місці, тупцюємо без толку, вдіяти нічого не вдається (чи намагалась?!), маємо лаг розвитку, поступово деградуємо, тощо (як додавав після кожного пункту наш професор з філософії).

Не люблю того, що багато цікавих людей трапляється на шляху, але в сілу різних причин і оцінок ти їх записуєш в ранг друзів-товаришів-закадичників, при цьому не завжди правильно розуміючи, які, власне, наміри в них самих, але через те, що вони знають, куди їх записано, ніколи не відкриються повністю, і з часом просто зникнуть, хоча інакше бути і не може. При цьому не люблю, коли на перших етапах пізнання один одного як людей ви спілкуєтесь постійно, весело, цікаво, навіть ніжно, так, що раптом здається, що у вас та-а-а-ак багато спільного, і яка надзвичайна людина, і таке інше, а потім хтось хоче або більшого або меншого, а ще трохи пізніше рано чи пізно кожного затягує своя прірва, і ви пропадаєте один для одного так, що навіть дзвінок з простим «як справи?» видається неможливим і безглуздим. Особливо, коли проходить місяць, півроку, рік, життя.

Не люблю, що яскрава уява постійно малює варіанти розвитку подій, а головне – зустрічі з ним, прекрасним і єдиним (що там ще прийнято говорити), на якому світ зійдеться клином, і т.д. – на летовищі, у літаку, на виході з нього, на летовищі пункту призначення, дорогою додому… і ось ти вже і вдома, ат – нічого такого не сталося. А ще є нескінчені потяги, відпустки, відрядження, нові міста, десятки нових компаній і нових облич в них, мільйон нових знайомств, - але результату з цього всього аж ніякого. Так, зі строкатих подій, змальованих і прожитих тобою тільки в твоїй голові, хоч кіно знімай, і сідай плач і смійся над ними..

Не люблю, що на свідомому і підсвідомому рівні в нас закладена програма пошуку. Те, що в дійсності людина приміряє на себе всіх і кожного, хто зустрічається на її шляху або просто потрапляє в поле її зору, але заперечує це, щоб бути в межах визначеної кимось «пристойності». Іноді примірка відбувається в режимі «довгострокова перспектива», але найчастіше «короткострокова», тобто – фізіологічна, простіше кажучи - секс. Але в силу знову ж таки закладених суспільством програм «мораль» і їй подібних, людина змушена себе стримувати. Переважно це всім вдається, комусь в більшій мірі, комусь – в меншій. Але таким чином, ніхто з нас не знає, чого він хоче або не хоче насправді. Перманентна внутрішня боротьба між «я» соціальним і «я» дійсним, реальним, природнім. І хто придумав і заклав в нас програми моралі і тому подібної брехні – інші люди, що виробили її протягом століть в пориві потягу до прекрасного і самовдосконалення роду людського?! Чи як вдалого механізму контролю безхребетної маси, «народонаселення», разом з релігією, системою державних апаратів і наднаціональних організацій, що прикривають меркантильні інтереси тих, хто сильніші?! Ті самі люди, які піддають бездушній руйнації все, що самі створили, що прикривають свою тваринну агресію благими намірами або і не криються зовсім?! Щось у цьому всьому точно не так. Десь ми з вами дали зробити з себе дурнів. І продовжуємо так само. І якщо ми мовчатимемо (а ми мовчатимемо), то і на наших дітей чекає те саме.

Не люблю, що це все я пишу вже вдруге, бо варіант перший безслідно розтанув десь в електронних кодах вебу – треба було відразу писати на папір, а вже потім копіювати на сторінку. А відтворити текст в первісному вигляді, зрозуміло, не вдалося – щось додалося, щось з кінцями зникло в прірвах пам»яті (наприклад, точно писала ще і пункт 3, але про що саме – хоч вбий..). Можливо – відновиться, тоді допишу.

3. (нове) Люблю життя!

28 лютого 2009 року
Новороссійськ, Росія


4. (Насправді це пункт 3, старий, який моя пам»ять під час спроби відновлення втраченого відновити, власне, відмовилася, а наразі капітулювала, тож пишу, поки знову не забула)
Річ просто в тім, що я знайшла спосіб спілкуватися з тобою заочно, так, для душі, по-троху проникати в твоє життя, спостерігати за ним в тих мінімальних дозах, які стають доступними мені як незареєстрованому користувачеві віртуальних соціальних сіток.
Регулярно заходжу на твою сторінку, дивлюся на написи на стіні, виставлені фото, розділену з іншими музику, дрібні коменти. Не все подобається. Але переважно все говорить про те, хто ти є наразі, що тобі болить. Читаю між рядків. Найцінніше - твої власні коментарі у рядку зі статусом – в них пізнаю мого веселого і неординарного хлопчика-студента, а іноді бачу скептичного і зневіреного майже дорослого - гульвісу.
Все пориваюсь написати, але щось досі стримує. Коли ми позбудемося соціальних і власних умовностей?!...

6 березня 2009 року
Київ

З Днем Народження!

Ми познайомилися за досить звичайних обставин, якщо в житті такі взагалі бувають. Можливо, я сприймаю все не зовсім об»єктивно, бо не можу влізти в чужу шкуру, але далі – моя версія, мій погляд.
Ти побачив мене, тоді почув. Я теж побачила тебе, а потім і твою обручку. Кругом тебе крутилося багато дівчат, бо тебе не можна не помітити, до того ж вирізняєшся страшенною приємністю в спілкуванні. Це вже було з»ясовано пізніше. Їх було багато – всім кортіло принаймні поговорити – « такой пріятний мальчік». Але ти обрав мене. В перший же вечір, чи, пак, ніч - проговорили невідомо скільки. Прогулялися під місяцем, подивилися на воду в озері посеред лісу і на передранішній туман над ним. Прощатися було важко. Розійшлись по кімнатах. Шкода, що все це – останній вечір тижневої зміни в літньому таборі, метою якого було почати заливати в наші душі так звану корпоративну культуру. Менше з тим.
Переписка короткими повідомленнями – ми в різних автобусах, що везуть нас назад до Львова, а потому – до Києва. По поверненню – періодичні зустрічі на обід, каву, випадково на корпоративах. Довго не могла зрозуміти, до чого ми йдемо. Ти рано одружився і багато пропустив того, що мало належати до студентського шаленого і не зовсім життя. Тобі довелося рано подорослішати, але я бачила, хто ти є насправді – молодий батько, одружений хлопчик.
По-малу стосунки стали розвиватися, бо спілкуватися було легко – однаково про серйозне і смішне. Нарешті тема твоєї сім»ї вийшла із зони ввічливого уникання. Стало легше – ми майже друзі.
За пів року – еволюція вражаюча – спільні плани на майбутнє, дружні, партнерські, які хочеться, щоб справдилися для нас обох.
Але, що вражає найбільше – це те, як ти в мене віриш. Ти бачиш щось таке, чого, здається, не бачу навіть я. І говориш про це. Словами, поглядом, усмішкою, мовчазною підтримкою, готовністю допомогти.
Ти віриш в мене. І я щаслива, що ти одружений. Бо таким чином ми не зіпсуємо те, що виникло між нами. Щось з цього таки буде, але краще, ніж воно могло би бути, ніж якби ти був вільний. Не знаю, чи зрозумієш, що маю на увазі, але, певне, зрозумієш.
За півтори години настане день твого народження. Щиро бажаю тобі всього найкращого, щастя твоїй сім»ї, особливо твоїй маленькій – нехай татко здійснить всі мрії донечки!

12 лютого, 2009 року
23.30 за московським часом
Новоросійськ, Росія

Smoking

I aimed to go to bed early tonight. But couldn’t sleep. Wanted to but just couldn’t. Air is not enough. Thoughts all over me. Well, then this brilliant idea pooped into my mind – have a smoke. Have it right here, right now. Thanks god it’s a hotel room. A hotel bed. Do whatever you want. Fuck the job you don’t really want. Smoke laying in the bed just like those crazy nights you had once staying with the guy you didn’t really know for the whole week. Imagine someone that close and loving is by your side right now.
Opened the windows wide, grabbed the laptop, music all into me – good old fellow Dave singing just for me – all the best for twenty or so years. Nice smell of the cigarette squeezed between my fingers.
It’s something you do to socialize. But can’t do it in front of the others. It’s only sometimes when you are comfortable with other person which is rare if you understand what i mean.
And tonight – it’s a way to socialize with myself – hey-come on, let’s see where we are and what we’re gonna do next!
Second one. Feeling so cool. Wonder why is it. Is it a new inflow of the spring optimism in your veins, infection obtained rather fast in this totally foreign city of the south? Wow – at last – if it is. Hi there – I’ve been longing for you so much!

12 Feb 2009
22.54, Moscow timeline

In the very morning...

Сьогодні ранок наступив якось занадто рано – довелось прокинутись в четвертій. Про неї повідомили стрілки наручного годинника, в які вдивлялась довгі невідомо скільки хвилин, поки зміст їхнього, цебто стрілкового, послання чітко не сформувався в мозку. В кімнаті таке світло, наче всі білі пітерські ночі вирішили зібратися сьогодні саме тут – просто від нічого робити до самого літа. За вікном кімнати готелю, в який тебе закинуто не зовсім з власної волі, купа розсіяного світла ліхтарів великого міста і шум поодиноких нічних авто, що женуть проспектом, кожне зі своєю метою.
Зі сну в’їзджання назад в життя відбувається, як би це точніше сказати, - катастрофічно повільно?! Елементи подій останніх перед сном годин, днів, а потім і років. Ще трохи часу – і ось, твоя свідомість повернула тебе, як того стійкого солдатика із дитячої казки, на мапу твого ж таки життя. Ти знову знаєш, хто ти, звідки ти, де ти є наразі, куди прямуєш, хто твої близькі, родичі, друзі, колеги і вороги. Самоідентифікація пройшла успішно. Проте, розуміння, чого прокинулась так рано, так і не дочекалась.
Два ковтки води зі склянки. Тільки тепер усвідомила, як холодно в кімнаті. Як холодно у ліжку. І навіть не фізично. Холод пронизує. Спогади раптово атакують. Не диво – сама їх підживлюєш. Нещодавно так і сказали – не можеш відпустити. Так і є. А хто може?! Мить – засліплення. Ні, - так не можна, – спроба бігом відключитися, повернутися у володіння нічних марев. Негайно. До ранку, до адекватного робочого ранку. Не працює. Мозок потребує нікотину, а душа – шоколаду. Швидка допомога для лікування тимчасових загострень хронічно важкої неадекватності.
Прокинулась вранці. Знову. Той-таки ранок майбутнього робочого дня, але кілька годин потому. Спізнюєшся? – не має значення. Нічого, по суті, не має значення. Світ поступово наповнюється маревами, але зараз вони вже належать білому дню, і тому називаються реальністю. В ній існуєш не ти, а твоє сіре відображення, майже прозора тінь, єдина функція якої – підтримувати зв»язок з цим ілюзорним світом, з цим реаліті шоу, чим є твоє життя. Ти ж бо уже понад пів року живеш у снах у маревах, у хворобливих проекціях минулого в дійсне і майбутнє. І розумієш – інакше бути не може.
Єдине – кордони поступово стають все прозорішими, пробудження – все тяжчими, ідентифікація – все болючішою, реальність – все гнітючішою. Життя в надрах твоєї підсвідомості тягне, спокушає, збуджує і опиратися не сила.
Єдине правильне питання тут – чи скоро дійдеш до точки неповернення… Варіантів безліч. Відповідь не має значення.

Спитали...

Привіт! Як ти? Як справи, що робиться – з тобою, з ними, зі світом? Не знаєш? Чого так? – Закриваєш очі? Уже давненько? Ага. Чого ж? Сама не знаєш? Все обридло? Все дістало? Все не так? А як має бути? А, - цю відповідь ми вже чули: не знаєш. Навіть боюсь питати, що з цим робитимеш. Так, так – знову не знаєш. Ну, що б тобі такого порадити... Навіть не знаю… Не треба порад? Тим краще, все одно не послухаєш, чи пак, вчиниш навпаки. Ну, тримайся! Ненавидиш це словосполучення? Ну, тоді бувай! Знову не вгодили? Ну, то прощавай! Всього найкращого і швидкого одужання!

Life-Work Balance..

Робота, робота, робота, робота….. так без кінця. Перед очима лиш сірий екран комп»ютера. Випадковий погляд у вікно. Брудне вікно кабінету, що колись комусь належав. За ним на відстані кількох метрів – сіра стіна заводу. Нічого особливого. Все нудно. Але при цьому одному випадковому погляді у вікно, на стіну, щось сколихується в душі. Секунда - ось – відчуття сформувались у думку – таке світло буває тільки ранньою весною, в час надвечір»я, коли навколо якось м»яко-блакитно, трохи молочно-рожево, пухнасто-жовто. До цього світла ще неодмінно додається слабенький вітерець, що легенько вовтузить на ходу твоє волосся і білий шалик круг шиї, трохи волога бруківка старих вузеньких вуличок твого міста, по яких ти бредеш у своїх вже бідних від постійної ходи улюблених чкарах, і неодмінно – музика в душі і усмішка на устах. Все до купи – і на фоні сірої стіни тобі видно - ти її відчуваєш - шматочок гармонії. Вона там – за муром твого сьогодення, твоєї майже престижної роботи, твоєї відсутності у власному житті. Ти тут, вона – там, тобі чути її подих,її поклик, але повернутися ти вже не можеш. Все що ти можеш – іноді дивитися у вікно.