Коротка констатація багатьох непослідовних думок

Замість вступу: „ ...слова відповідно вивчені так собі, так що зважайте, Панове...” (КЦ) – або, завчасно перепрошую читача за можливий сумбур – надто багато лежить на душі і надто довго воно не мало виходу... послідовність викладення думок не зовсім свідчить, а точніше зовсім не свідчить про їх ступінь їх пріоритетності в голові автора... від переміни їх порядку результати ніяк не зміняться.

Перше. Дружба егоїстична. Як і всі почуття. Саме тому іноді друзі виглядають парою, їх стосунки мають відповідний характер – зародження: о, я тебе знайшов!; розвиток: у нас стільки спільного, ти мене та-а-ак розумієш, як ніхто!; перехід в фазу періодичних і все більш частих претензій: з ким це ти вчора був в кіно, чому не дзвониш, а, у тебе новий друг? і я тобі більше не потрібен?, ну - побачимо!; далі – момент остаточної кризи, закінчення дружби, яке схоже на розрив або розлучення, причому, це закінчення може відбуватися на підвищених тонах, зі з”ясуванням стосунків, а може відбутися поступово, просто і тихо, простим самоусуненням однієї сторони, хоча болю від цього менше не стає, навпаки, він розтягується в часі, бо не сталося виходу накопиченим емоціям, бо так багато було не сказано, так багато недоговорено, недослухано, недодопоможено, недопідтримано.
Звичайно, така перспектива ніяк не є обов”язковою, проте чому ж так часто трапляється?! У мене таке враження, що людина протягом всього життя намагається знайти собі не тільки пару, а ще і друга – єдиного, надійного, постійного (повертаємося до означення пари), інакше чому тоді такою розповсюдженою є дружба саме вдвох, а втрьох і більше вона теж можлива, але все-одно хтось двоє будуть дружити більше! Для мене це приблизно стало зрозуміло в класі так другому. „Найкращі” друзі постійно то з”являлись, то зникали, а в серці з кожним разом все більшою робилась пустка. Нове тимчасове її заповнення, але згодом „друг оказался вдруг”, значить, ніколи другом і не був... значить, справжній друг ще обо”язково знайдеться, бо інакше бути не може! Ба, пак, може. І було. І не один раз. І завжди раптом, непередбачувано, несправедливо - у твого друга з”являвся хтось інший, кращий новий друг ("Я спросил у ясєня, где моя..."). Причому, тут така цікава особливість: новий друг сприймає „старих” друзів нормально, як належне: вони завжди були і будуть. „Старі” ж друзі, ймовірно, ревнуватимуть своїх до їх „нових”. Знову ж таки, як тільки дружба більш-менш закріпиться з новим, останній почне ревнувати вже „свого” друга до його ще більш нового друга. Звичайно, як і в стосунках пари, ревність, ймовірно, виникатиме тільки до „реальних” суперників, тобто тих, в кому друг знаходить нового саме друга, а не приятеля чи знайомого...
Ну чому, чому так завжди має бути?! – втрачаються кохані, втрачаються друзі, втрачається віра в ... не писатиму, але всі, хто хотів, зрозумів................

Друге: Хто такі чоловіки? Що це за особини такі? Якими вони повинні бути?! Що від них чекати, чи не чекати нічого?! – поясніть, люди добрі, бо я вже нічого не розумію, їй богу!
Точно народилася не в тому столітті: була б росла собі спокійненько, подивлялася на білий світ за батьківським тином до того чудового моменту, коли б звідки не візьмись - козак на бравому коні – побачив – закохався – свати – весілля – ну і пішло-поїхало: діти, хата, робота (це так, практично ідеальний варіант, без всяких історично обтяжуючих обставин) – думати
ніколи. Взагалі. Для чого ті думки треба – тільки гірше від них спиться, або і зовсім не спиться: подзвонити, чи дочекатися, поки сам подзвонить? – точно, хай сам дзвонить, як захоче бачити, бо хто із нас двох чоловік? А може боїться? Сумнівається? Не цікаво? Цікаво, але страшно? Попередні стосунки залишили шрами? Бачить в мені тільки приятельку? Друга? Професійного слухача? Хоч щось або і хоч когось бачить?! Чому тоді нічого не робить? Як мене можна не бачити?! Ще маленький? Чи надто дорослий? Та що з ним взагалі таке?!!!!!!
І так куди не глянь. Чоловіки поводяться по-жіночому, жінки по-чоловічому! Агов, люди! – ви все геть начисто переплутали! - це чоловік – завойовник, а не жінка! Це він має проявляти інтерес, увагу, і що там ще має бути! Ну не повинен він приймати кроки жінки як належне. Ні, з її боку теж має бути ініціатива і прояви схильності, але ж не на постійній основі!!!
На цьому ж місці виникає парадокс: світ – це світ чоловіків (беззаперечна істина), але ж чоловіки уже не ті, їх вже практично немає в класичному розумінні цього слова: Чоловік!, Мужчина!, жінки все більше стають на них схожими – в думках, діях, способі життя і ставленні до світу!!!
На базі парадоксу виникає замкнуте коло: жінки все більше беруть на себе, бо чоловіки все більше спускають на „ні”, від того, що жінки стають сильнішими і незалежнішими, чоловіки розвивають в собі все більше комплексів, які виміщають на жінках же, все більше стають спускати на те ж таки „ні”, жінки тягнуть ще більше... і так до безкінечності, очевидно, до того нещасного (на мою скромну і, звертаю свою увагу на те, що поточну думку) моменту, коли нарешті запанує матріархат.... песимістичний, але найбільш ймовірний варіант розвитку подій... на щастя, мені його не застати, принаймні, в чистому вигляді...
Є бажаючі спростувати бажано все вищесказане?! Хто-небудь? Ніхто?! - Отак і живемо... З дня в день...

Третє: На зміну добровільному аскетизму і перманентній закоханості разом взятим приходить ВІДСУТНІСТЬ. Відсутність будь-чого: почуттів, емоцій, думок, бажань і прагнень. Ти вже не мучишся від безсонні – ти просто не спиш нормально і вже навіть через це не переживаєш. Ти говориш з усіма, але без особливого ентузіазму: привіт, як справи? добре? у мене теж. що, голос сумний? – та ні, то просто говорити не зручно – робота. ну добре, зідзвонимося, ага, цілую. Ти більше не дивишся на телефон чекаючи, коли хоч хтось про тебе згадає. Ніхто і не потрібен, та й не варто нікого грузити мухами з твоєї голови. Чомусь хорошим товаришем як ніколи стає вода – стоїш під душем незліченну кількість секунд, тонеш в шумному потоці, сподіваєшся, що він вимиє всі твої дурощі з голови, ба, ні – замість цього він вмиває їх в тебе ще більше, надійніше. Хай буде так. Не принципово. Ти і так знаєш, що цього всього не позбутися. А з часом стане тільки гірше – бо маразми мають тенденцію до посилення і остаточного закріплення...
Хоча, „відсутність” сама по собі не така і погана, принаймні, це вже хоч щось. Хоч щось.

Четверте: Чому, ну чому життя має бути постійним пошуком когось, постійним чеканням на когось, постійним співставленням людей і подій на відповідність їх невідомо чому і кому? Чому нічого не може бути просто і зрозуміло? Чому не можна говорити прямо про те, що лежить на душі, чому треба бути хитрим і грати в ігри?! Чому якщо чогось хочеш, не можна про це сказати без двозначних висловів? Чому все завжди має бути складно і неоднозначно? Чому попередній досвід накладає відбиток на твої дії тепер і у майбутньому? Чому не можна залишитися дитиною з усією її безпосередністю в сприйнятті і реагуванні на явища світу? Чому треба жити б химерному світі дорослих, які в ньому нічого не розуміють і, відповідно, пояснити не можуть?! Чому обов”язково має бути так, що ті, кого хочеш ти, тебе не хочуть, а ти не хочеш тих, хто хоче тебе?! Чому немає балансу? Чому обов”язково треба думати наперед про те, що і як має бути, чому треба завчасно переживати події, які ймовірно відбудуться? Вони, може, й не відбудуться, а ти вже собі душу перетравив! І так постійно! – Чому?!

Далі буде...

Перманентна закоханість

Ця розмова могла б мати місце в реальному житті. Точніше частина цієї розмови. Точніше, практично монолог. Я прокручувала її в думках не раз. На щастя, вона так і залишилась виключно моїм творінням, бо інакше вона могла б стати іншою...
Ми говорили про те, чому стосунки не розвивалися так, як нам того хотілося, точніше мені – все було надто повільно і незалежно. Часом я забагато говорю ще не досить близьким людям про свої відчуття. А ще надто поспішаю. Ні з того ні з сього прохопилося: ти не зрозумів, я ж тобою марила... Він всміхнувся. Я не стала продовжувати. Швидше за все, йому було приємно. Та він не зрозумів мене. А я не стала розбивати його самовпевненості.
А продовження мало бути таким: ти знову не зрозумів – справа не в тобі, тобто не тільки в тобі, а, можливо, і зовсім не в тобі. Розумієш, марення кимось – це такий елемент чогось більшого, щось більше – це перманентна закоханість, таке собі світовідчуття, яким людина живе постійно і жити без нього не може. Воно не залежить від об’єкту. Тобто, останній є важливим, проте не визначним в цьому світовідчутті. Закоханість – перманентний стан душі, сердечне тепло, яким готовий поділитися, легка усмішка, яка оселяється на вустах навіть у дощову холодну днину. Це шлях до чогось ще більшого...
Це музика, якою з тобою поділився хтось, тепер уже майже близький, а ти поділився зі своїми близькими, і ви не можете наслухатися, і слухаючи, згадуєте одне про одного, навіть не бачачись тижнями, тимчасово загубившись у вирі життя, і знаєте, що зовсім скоро ви знову знайдетесь, бо між вами, без сумніву, космічний зв’язок, який не можна розірвати.
Це здатність бігти вулицею в обідню перерву навесні і помічати, як світить м’якеньке золоте сонечко, як цвітуть і пахнуть вишні в центрі мегаполісу, а жовті кульбабки виринають із зелених островків травички зовсім несподівано, а весняним, неймовірно блакитним небом пливуть неймовірно білі хмаринки, і написати про всі ці дива комусь, з ким хочеться поділитися.
Це здатність радіти тому, як надзвичайно гарно жовкне листя дерев восени, як набуває гарячих кольорів, як крапає смішний, наче ще не впевнений, що ж йому робити, дощик. Це здатність стати посеред міста і втовпитися поглядом у зелену, наче досі літо, вербу, поговорити з нею думками, розказати, як неймовірно вона відрізняється від усіх інших, зараз уже жовтогарячих дерев.
Це легкий сум за тим, хто був колись майже поруч, хто ніколи не був, хто ще має бути. Це готовність з ходу стрибнути у вир почуттів, навіть якщо знаєш, що у ньому можна потонути, зазнавши значних втрат.
Це регулярне настирливе гіпнозування екрану телефону з метою дочекатися і зловити дзвінок чи повідомлення відразу по появі або і ще до неї, це саме сподівання на дзвінок, це його провокування силою бажань. Це здатність шукати чиїсь очі серед чужих очей, а вертаючись додому ввечері - спостерігати за виром авто, що мчать повз тебе скаженим проспектом, і сподіватися хоч на мить побачити саме те, з двома звірами по боках, просто так, принаймні на мить, щоб знати, що воно все ж є.
Це здатність мріяти про те, як має бути, хто має бути, і вірити в те, що так і буде. Бо інакше бути не може.
Це перманентний стан душі... Закоханість. У світ. У всесвіт. У близьких і далеких. У саме життя! Це ще не кохання, але вже півшляху до нього, бо вона не дає серцю очерствіти, а душі – спустошитися. Хто-небудь бачив, щоб кохання оселилося в почерствілому серці чи спустошеній душі?! Отож бо! Вона є життєво необхідною, як повітря, аби бути і залишатися Людиною. Попри все недобре, що може статися в житті, і навіть попри все добре...
Вона – дар сильних і одночасно слабких, тих, хто вірить і зневірюється, і вірить знову, хто живе більше для інших, ніж для себе, хто творить, хто прагне пізнати світ і знайти себе в ньому, віддатися йому і взяти від нього стільки, скільки він має дати, і ще трошки, аби поділитися з кимось близьким, хто радіє кожній неповторній миті в своєму житті і надійно карбує кожну в щоденники свого серця, щоб мати наснагу для душі тоді, коли раптом захопить сум.
Закоханість – це перевага, подарована обраним. Це легко перевірити, лише озирнувшись навколо – її видно по очах. Саме тому закохуються двоє, саме тому щастить знаходити правдивих друзів, саме тому хочеться жити!
Тож, бути нам закоханими?! Бути!
Розумієш?!..

PS: присвячено моїй AL: за все: минуле, теперішнє і (о, так! :) майбутнє!

Добровільний аскетизм

Таке бувало з кожним. Без виключення. Коли не хочеться нічого і .. нікого. Піднімаєшся рано, збираєшся, ідеш на роботу, там просто відсиджуєш день, навіть якщо купа роботи, створюєш видимість присутності, а насправді тебе там немає. Їдеш додому. Там береш книжку і читаєш щось перед сном. Книжку – це в кращому випадку. Переважно тиняєшся із кутка в куток, або лежиш на ліжку втупившись у стелю. Можна також перечитувати одне і те саме речення по десять разів і все-одно нічорта не зрозуміти, про що там йдеться. А ще не відомо, чи вночі вдасться поспати так, як це розуміють нормальні люди. Швидше за все ніч пройде в напівдумках-напівдрімоті. З відповідним пробудженням, ніби і не спав зовсім.
Нікому не дзвониш, не пишеш, не домовляєшся про зустріч. Не хочеться бачити навіть найближчих. Не хочеться засмучувати. Не хочеться, аби питали, що сталося. Не хочеться, і щоб помітили, і щоб не помітили твою сердечну тугу, моральне спустошення і розумовий ступор. Краще так пересидіти, сховатися – благо, що є де –в своїй норі і не вилазити тижнями. Врубати музику так, щоб вона заповнила пустку.. В серці, в душі, в голові...
Це добровільний аскетизм. Добровільне укриття від оточуючого світу. Добровільне нехтування.. ні, не всіма іншими, - собою. Щастя, що він є, що до нього можна звернутися так, як до найближчого друга і порадника. Того, хто не стане тебе заспокоювати стандартними фразами із дешевих серіалів, а зможе мовчки, по очах, по погляду все зрозуміти і так само – поглядом – розрадити і підтримати, насварити, коли треба.
Але чому ж ми часом звертаємося до аскетизму, а не до реального друга, якщо нам пощастило такого мати? - Єдине пояснення, що спадає на думку, - то це наш егоїзм. Коли хочеться, щоб твої муки були тільки твоїми, думки і почуття мучили тільки тебе, не перекидаючись ні на кого більше. Це такий собі добровільний моральний мазохізм. Ти отримуєш від нього насолоду. Тобі гірко від усього, що відбувається, проте якось солодко, що це відбувається, і відбувається з тобою. Тобі здається, що банальна решта світу навіть не підозрює, які речі і події можуть відбуватися в житті однієї маленької людини. Їм не зрозуміти, які цунамі і хуртовини можуть чинити безлад в людській душі, серці, розумі! А ти знаєш! Тобі двадцять з гаком або і без, а ти вже в курсі практично всього, про що читав в книжках підлітком. Життя дарує тобі можливість відчути всю його гіркоту, присмачену цукром того, яку різноманітність подій і почуттів воно дало тобі вже і обіцяє дати в майбутньому. І ти, як той наркоман, з вдячністю хапаєшся за цю можливість і тим самим губиш себе, прирікаєш на майбутню безвихідь... Але інакше просто не можеш. Тому час від часу замикаєшся зі своєю безвихіддю, егоїзмом та мазохізмом сам на сам, стаєш аскетом, проте з надією повернення в нормальний світ, якщо такий існує. Принаймні, ти завжди можеш повернутися у світ власний, навіть якщо він не відрізняється нормальністю. А поки що – будеш добровільним аскетом, насолоджуватися і мучити себе ж своїми ж відчуттями. Сам на сам...

Проекти

Я – проект. Мене створили і наділили здатністю... існувати. У тому вигляді, який задумав мій творець задля мого-свого успіху. Мене знайшли на вулиці/у барі/ресторані швидкого харчування або відібрали шляхом модного тепер процесу - кастингу в межах якогось телешоу із сотень таких самих як я. Мені змінили зовнішність, провівши купу різноманітних хімічних і технічних процедур з моїм волоссям, обличчям, фігурою, створили образ, модель поведінки на публіці, навчили, що говорити, коли спитають, і як багатозначно мовчати, коли ні. Мене навчили рухатись так, як любить публіка, ефектно роздягатися, або і зовсім ходити майже голим на сцені і часто поза нею, бо sex sells, а мені треба продаватися. Ви не подумайте, я і сам маю деякі завдатки – трохи поспівую, підтанцьовую, та й протилежна стать і без того звертала на мене увагу. Але ж тепер я – секс-символ! Так говорять про мене нещасному затурканому народові з телевізорів у вагонах метро, аби він неодмінно купив мій диск і приніс мені та моєму творцеві свої 20 гривень. На мене хочуть бути схожі тисячі, побути зі мною принаймні мить мріють мільйони! І нічого, що мої простенькі пісеньки чужою мовою ніяк не сприяють духовному розслабленню, не кажучи вже про духовний розвиток цього народу, може йому того і треба – простенької пісеньки про підліткову закоханість, великі гроші, які їм ніколи не бачити, і нічні пригоди-походеньки в гламурному клубі столиці, бажано якоїсь іншої країни. Ви так не думаєте? Ну то киньте в мене камінням, якщо не хочете бути на моєму місці!

Ми – проект. Так, іноді нас в проекті буває більше однієї. Кожна потрапила сюди по різному – участь однієї забезпечив татко, іншій – її таємний спраглий до розваг спонсор, аби потішити свою кицю, бо ж дуже хотіли обидві слави видатних співачок. Але часто нас запрошують для роботи в проекті просто з вулиці – саме так пощастило нашій третій, то ж за людину ми її не дуже маємо. Наш творець вважає, що коли нас буде двоє/троє/четверо у проекті, то так ми охопимо більш широке коло серед публіки, бо на кожну з нас – свій покупець. В такому випадку ми стаємо зусиллями наших роботящих імідж-мейкерів схожими одна на одну, але так, щоб трохи відрізнятися – як правило, різний у нас колір волосся (білявка, чорнявка, руда) і суконь, якщо такі на нас є. Нас хочуть всі чоловіки, які тільки глянуть, як ми спокусливо викручуємося і відкриваємо наші ротики співаючи, а малолітні дівчатка мріють бути на нашому місці. Ми купаємося в розкошах, вештаємося з зухвалим поглядом по найрозкішніших бутіках нашої і не тільки столиці, проводимо купу часу в спа-салонах, де над сексуальністю наших тіл працюють десятки професіоналів своєї справи. Нас запрошують на інтерв’ю в різні засоби масової дезінформації, на голі фото сесії до глянцевих жіночих і (о, боже!) чоловічих журналів, на світські раути і вечірки. Ми почуваємося зірками, коли співаємо своїх пісеньок на цих самих світських вечірках або приватних днях народженнях „великих” людей або їх пасій під фонограму, записану за допомогою комп’ютера, аби достатньо підтягнути наші, ніде правди діти – не за них нас брали – слабкі або й відсутні, голоси. По закінченню програми купаємося в оваціях, квітах і хтивих поглядах цих самих „великих”. Ми не задумуємося про ті гроші, які ми заробляємо, збираючи повні зали під час концертних турів і випускаючи щопівроку симпатичні альбоми на десять пісеньок, бо їх контролює наш творець – він краще знає, як їх витратити так, щоб стало ще більше. А все необхідне він нам дає. І своєю ласкою не обходить жодну. Він навіть подарував нам підписку на нове найпопулярніше жіноче видання в цій країні – „Лоу Ай К’ю” – аби ми могли тішитися нашими регулярними зображеннями на його обкладинці та шпальтах першими. Ми щасливі. А наші мами спокійні за наше майбутнє, бо слава не дасть нам пропасти, а попит на наш продукт буде завжди.
Хочете як ми? Зась! Бажаємо вам неуспіху, бо нащо ж ділити такі блискучі перспективи з конкурентками?!

Двосторонність

Буквально вчора мені прийшла в голову наступна думка: от би було добре, якби салат «шуба», до якого в мене іноді прокидаються почуття любові, був би без оселедцю. Тобто, аби його хтось дбайливо саме для мене готував без цієї складової. Хоча оселедець – це практично єдиний продукт із категорії м’ясо/птиця/риба, який я можу їсти (хімічного походження продукт під гордою назвою «крабові палички» я не враховую взагалі зі зрозумілих причин). Так от, я вже бачу, що і його я скоро їсти не зможу, що автоматично впливає на можливість споживання салату з оселедця під шубою.
Ну кажуть же: бажай, але обережно, бо може справдитися! - Приходжу я сьогодні на обід до «Хати», і думаю взяти собі вищезазначений салат (можливо, в останнє..) – якось захотілося скуштувати. Куштую – щось не те. Чогось не вистачає. Цікаво – чого? І тут закрадаються сумніви… Я починаю оперативно, за допомогою виделки, почуваючи себе при цьому не менше, ніж який-небудь лікар-епідеміолог (згадалося розумне слово J) перевіряти мій салат на вміст належних складових. Як уже здогадався мій проникливий читач – слідів оселедця знайти не вдалося. Ну, панове, красно дякую, звичайно, за таке врахування моїх практично вегетаріанських потреб працівниками закладу, проте що ж отримали ті, хто таких преференцій не має і розраховував принаймні відчути присмак рибки?! Крім того, ціна салату (і тут справа, звісно, не в грошах) залишилась незмінною, тобто враховувала вартість складової, якої там не було! Як казала моя вчителька математики в школі (а жінка вона була мудра): не треба мене дурити – якщо треба, попросіть, я дам вам гроші і так! А з огляду на те, що реальна собівартість цих 180 грамів салату не перевищує гривні, а плачу я за нього майже 5, то це просто нахабство з вашого боку!!! І сервіс у вас теж спаскудився, я вам скажу ( я не почула відповіді ні на «добрий день», ні на «дякую», і взагалі, якби не гроші, які у мене взяли і потім дали решту, то я сама засумнівалася у власному існуванні!)! Отак!
Які висновки робити, незрозуміло. Почекаємо, що ще справдиться, і де нас намагатимуться надути завтра. Або ще й сьогодні – весь вечір попереду!

Rage against..

Ну ти і свиня, скажу тобі відверто! Хотілося, звичайно, сказати тобі це в обличчя, написати на телефон або мейл, та, на щастя, встигла опанувати себе! Тому пишу сюди – ця писанина тобі до прочитання не загрожує!
Ну це ж треба: ти йшов за двадцять метрів, побачив мене, помахав рукою і навіть не подумав підійти, привітатися і спитати, як, власне, справи, особливо з огляду на те, що ти знаєш! І це при тому, що я побачивши тебе (от дурна!) одразу зробила крок в твоєму напрямку. Але достатньо було побачити твою привітну посмішку, що так і продовжувала рухатись в заданому напрямку без його корегування в напрямку моєму, я реально скипіла! Вся подія – набір миттєвостей, як у сповільнених кадрах якогось фільму: бачу тебе, цілком неочікуванно, – мій крок назустріч – твоя посмішка і рука з жестом типу „привіт” – продовження руху в тому ж напрямку – я в шоці – ти розумієш, що протупив – нарешті твій крок, але я вже машу тобі, щоб ти на хрен, вибачте, чесав далі, раз ти такий, і йду в свій бік, не обертаючись. Насилу заспокоїлась... То тепер ми, виявляється, такі? Надто зайняті, надто поспішаємо, надто високо стоїмо, що навіть не можемо подивитися у вічі простих смертних?! Розумію, любий, середовище на тебе завжди добре впливало! Що, ти просто поспішав і зразу не зорієнтувався, а потім я вже побігла? – То гукнув би, пояснив... Та які тут пояснення – все і так зрозуміло! Не варто, не варто!!!!

Дрібниці :)

Ну вкотре переконуюсь, що в реальному житті настільки багато цікавих моментів, дрібниць, що жодне кіно з ним не зрівняється!!! От хоча б щойно: чищу я собі спокійно майже в другій ночі зубки перед сном... Хоча ні, ще навіть не чищу – беру до рук мою чудо-електричну щітку, набираю з тюбика прямо до рота явно нерозраховану кількість пасти, настільки нерозраховану, що навіть моя електро щітка відмовляється працювати, завбачачи це – чик – і нічого не відбувається – незрозумілий погляд з мого боку, піднята ліва брова (ненавмисне – підозрюю) – чик – щітка зчулася і рівно задринчала (чомусь у моєї сусідки цей звук викликає якісь неадекватні асоціації, дивно, - чому?!). Подруга колись казала, що з електричною щіточкою чистити зуби набагато простіше – ніяких зусиль. Але ні, в моєму випадку все не так, хоча б тому, що в перший же день я умудрилася зламати одну детальку в щітці, так що тепер „при кожному чищенні” мені доводиться прикладати зусиль, аби вона не відвалилася і мені не довелося стрибати (особливо, звичайно, не розстрибаєшся, бо місця мало, а це в свою чергу, як кажуть „чревато”..) по всій ванній, намагаючись її спіймати перед тим, як вона зникне в досі невідомій шпарині! Більше того, зубної пасти дійсно виявилось забагато, так що тепер я ризикую мати свіже дихання з „ароматом солодкої м”яти”, певне, не менше доби!
Отак – всього лише проста процедура перед сном, а як ціла пригода, їй богу! Помічаємо приємні дрібниці, панове! – Вони складають наше життя!
Добраніч!

Трагедія...

Тоді на запитання про того, хто чекав на мене щовечора, аби зустріти з пізньої зміни на роботі, я відповіла, що не хочу переповідати історію трагічного кохання. На той момент мені здавалося, що я навмисне додала цей великої сили епітет, аби підсилити враження. Проте зараз я так не вважаю...
Тепер бачу, що кожна історія, де не обходиться без справжніх почуттів, передбачає свою власну трагедію. Іноді трохи меншу, іноді більшу, але без неї не обійтися, ніяк.
Чи не є трагедією елементарні щоденні непорозуміння людей, які, здавалося б, досягли досить високого рівня близкості – фізичної, а головне – духовної?! Або навіть якщо ще і не досягли, але щодня рухаються до неї, щодня, щогодини, щомиті докладаючи власними руками по цеглині для укріплення своїх позицій в душі один одного?! Але сукупність непорозумінь перемагає і викохані стосунки руйнуються, немов піщаний замок, збудований невмілими дитячими ручками на березі стрімкої води...
Чи не є трагедією те, що люди, яких коли ти бачиш, то єдине, що приходить тобі на думку – це те, що ці двоє неодмінно мають бути разом, досі не можуть розібратися між собою: ким же їм бути – друзями, чи коханими?! Бояться втратити те, що вже мають між собою. Бояться зруйнувати і отримати менше. Бояться отримати більше...
Чи не є трагедією втручання в стосунки двох третього, або навіть двох „третіх”, так званих друзів, які проявляють нездоровий інтерес до їх інтимного мікросвіту, безпардонно стукаючи в двері, і заходячи, навіть не отримавши на це дозволу?! Але ні, трагедія тут ще і в тому, що один з двох все-таки цей дозвіл надає (вони ж друзі!), а потім не може дати ради постійним домаганням „друзів” та образам й істерикам другого. Вічне непорозуміння...
Чи не є трагедією те, що чомусь в людину закладено максимальний рівень антогонізму до найближчих людей: він до неї – вона від нього, вона до нього – він від неї?! Чому вони мають постійно стукати в двері один одного, і тільки час від часу двері відчиняються на зустріч іншому, коли той ще навіть не встиг занести руку, аби дати про себе знати, - рідкий показник того, що бажання були взаємними і їх вчасно, без зайвої погорди визнали обоє. Чому не можна рухатися один до одного, хай навіть по зустрічній, ризикуючи втратити щось незрівняно мале порівняно з тим, що можна отримати. Як правило, втрати складають тільки зайву частину себелюбства. Нічого більше. Якщо це гідні почуття. Якщо це гідні дорослі люди...
Чи не є трагедією те, що в серце щасливо одруженого хтось нагорі необережно і зовсім непередбачувано вкладає почуття до іншої людини, яка до того ж теж не вільна, та й ще бачить в ньому лише відданого і щирого друга?! При цьому, його дружина – блискуча особистість, красива жінка, професіонал своєї справи, надійний йому друг і соратник, а він кілька років витратив на те, щоб її завоювати, і разом вони ще з університету?!
Чи не трагедія те, що він втратив спокій, як і його дружина, вона втратила чи не єдного друга-чоловіка?! І все намарне, бо іншого розвитку подій крім того, який є, бути не могло...
Чи не трагедія те, що він уже одружився, і має дитину, а все-одно згадує про ту, стосунки з якою не вберіг багато років тому, а їх дороги розійшлися настільки, що вже й годі сподіватися щось виправити – життя бере своє...
Ось вона яка, трагедія – часом прихована, часом відверто показна. Вона входить в твоє життя непримітно, якийсь час ти закриваєш на це очі, навіть живиш її власними силами, замість того, щоб шугонути її як слід від себе, разом з усіма, хто її приніс з собою...
Проте, ще невідомо, чи ти зможеш прожити без неї...

Незавершеність...

Це дивно. Я не знаю, скільки воно триватиме, але часом мені здається, що саме цього і хотіла... відчуттів...
Я повертаюся пізно ввечері додому і проходячи повз лави біля входу до мого будинку, чекаю побачити там тебе – чекаєш (нарешті!) на мене, хочеш щось сказати, хочеш сказати все... Або і не сказати, а просто зустрітися поглядами. Але, звісно, тебе там немає. Я не бачила тебе вже давно. З того вечора, як сталася та зовсім незапланована розмова...
Ти, вибач на слові, сказав неправду (хотіла написати грубше слово, але не буду). Ти ж сказав тоді, що знайдеш мене будь-де, аби дати відповідь. А зробив лише один дзвінок о шостій вечора. Хотів відмовити по телефону? Ми це вже проходили, милий, пам’ятаєш, коли я на тебе ввечері чекала, а ти подзвонив і сказав, що не прийдеш. Більше ніколи. Бо ти поїхав до своєї подруги, святкувати день народження з її друзяками і там тобі сталося одкровення – наші стосунки – звичка! Цю відповідь я буквально вибила з тебе, бо ти просто вирішив сказати, що не приїдеш. Без пояснень. Ти навіть не міг приїхати сказати мені це у вічі, пригадуєш, як ти себе повів?... Ти повернувся за три дні. В день парламентських виборів 2006 року...
Коли ти дзвонив цього разу, того телефону я з собою не мала. До того ж я тобі казала, що номер змінила. Як я собі це уявляла (класична мрійниця і максималістка, знаю), ти мав знайти мене, аби сказати своє рішення(?), будь-де (я не була надто далеко – в межах цього міста). Ти маєш координати принаймні чотирьох людей, які могли знати, де я була, при цьому, всі вони тобі б допомогли. Допомогли б мені...
Я телефонувала тобі наступного дня. Ти не міг говорити. Сказав, що на роботі. У суботу. Можливо. Спитала, коли зателефонуєш. Ти написав, що сьогодні. Ага. То мені як, сидіти і сходити з розуму в передчутті, поки ти надумаєш урочисто оголосити про своє рішення пізнім дзвінком?! Ні, коханий, красно дякую! Пишу тобі, чи так, чи ні, чи не знаєш. Інші відповіді крім зазначених прирівнюються до „ні”. Ти написав відповідь. О, так – твоя відповідь... десять слів і три крапки у смс форматі... Я не знаю, боюсь, що неготовий, а страждати будеш ти...
Я пишу, що все розумію. Проїхали, забули. Па! А сама про себе думаю: гарного життя! Та цього я не написала. Попрощатися на все життя немає сил... Надія, як відомо, помирає останньою...
Я вже заспокоїлась. Я не могла нічого робити ні у суботу, ні в неділю, хоча на повістці було купа всього. Але вже тепер я заспокоїлась. No regrets. They don’t work. No regrets now – they only hurt. Я знаю. Саме тому ніколи ні про що не шкодую. Якби був вибір – вчинила би так само. Завжди тільки так. Не шкодую ніколи. Всі говорять, що краще зробити... Я зробила...
Ти досі залишаєшся зі мною. Якщо не позбулася тебе за півроку, то за три дні нічого й чекати. Просто тепер я навіть не можу тобі подзвонити і просто дізнатися, як в тебе справи, просто поговорити. Ти казав, що тобі бракує наших розмов. Мені їх теж невимовно бракує, хоч не завжди вони мали мирний фінал... Якщо хочеш, мені бракує наших сварок і непорозумінь, бо я не можу, коли все легко. Тоді це не є я. Я сама створюю проблеми і сама їх вирішую. Бо тоді веселіше. А ще це такий самозахист. Від проблем справжніх. Ти ж хотів рівних стосунків, без жодної подряпинки або плямки на сторінках нашої історії. Що ж, любий, тепер ми маємо величезну кляксу замість крапки...
До того ж, тепер я майже переконана, що ти не знаєш своїх почуттів. Тобто того, що вони змінилися. Не знаєш або не хочеш визнати. Тебе абсолютно влаштовує бути так, як зараз. Бути вільним. Або невільним, проте не зі мною. Бути з нею. Чи не з нею ти досяг того рівня розуміння, про яке мені розказував?... Бо інакше як ти міг стверджувати, що знаєш, про що говориш? Не одними ж роздумами ти вибудував цю концепцію. Без імперативів тут явно не обійшлося... Хотілося б колись почути, в чому секрет... можливо колись...
А поки що маємо крапку-кляксу...

Мені відмовлено.

That's it. Але згадується фраза із фільму-казки: "Нотінг Хіл": "... I'm also just a girl, standing in front of a boy, asking him to love her..." На жаль, ти цього так і не зрозумів

Непослідовність...

Ну що це таке?! Що за неподобство?! Чому саме тоді, коли ти в черговий раз плануєш зв’язати своє життя з людиною, з людиною, яку поза сумнівами дійсно кохаєш, з’являються вони – чергові претенденти на твою увагу, сіючи в твоїй душі чергову порцію сумнівів, яких і без них вистачало?! Вони що, відчувають, що не можуть тебе мати, але все-одно пруть своєї? Це такий дух суперництва, відчуття необхідності змагатися, відчуття флюїдів іншого хижака і необхідність його, хоч і заочно, перемогти, чи як? Чому завжди так виходить, що коли ти одна, то практично нікого не цікавиш. Але варто з’явитися хоч одній людині в твоєму житті, як миттю тобою цікавляться інші…. І тут твої почуття приходять в сум’яття….
Ти сидиш, нікого не чіпаєш, обідаєш в «ресторані» швидкого харчування. Поряд двоє… і чому вони вирішили, що ти не відмовиш поділитися своїм номером телефону?! Спроба першого провалилася відразу: російська мова, погано прихована конкретна мета, відсутність такту і повне невідчуття того, коли треба відвалити, бо тобі дійсно відмовляють, а не ламаються або набивають собі ціну… тобі реально (хелло, Донбасе!) шкода чувака! Його друг (!) уже цікавіший, навіть зовнішньо, робить певні вдалі кроки: переходить на українську, бажає смачного, та й просто приємніший… але, любий друже, було явною помилкою спитати її, чому говорить українською (давненько ти вже не чула цього запитання)! До того ж, чому ти вирішив, що вона напише тобі свій номер на клаптику паперу, який є ні чим іншим, як чеком за страви, які ти щойно скуштував… просто дурний тон якийсь, їй богу! На щастя, заява про те, що твоїм стосункам (стосункам?!) вже більше трьох років, його вгамувала….
Але не тебе…
Вчора ти говорила з ним. Точніше, ти покликала його ввечері зустрітися перед твоїм будинком, аби віддати йому решту його речей, які пару років „прожили” у тебе в кімнаті – книжки, диски,…. ковдра….. Це мав бути твій останній крок. Для нього це мало бути перевіркою – збагне чи не збагне, що тепер ти робиш своєрідне спалення мостів, хоч і демонстративне. До цього часу ти багато разів демонстративно стукала в його двері періодичними змістовними і не дуже повідомленнями, дзвінками і зустрічами, на які він так і не відреагував. Принаймні не так, як би тобі цього хотілося… Ви трохи говорили. Ти, як завжди, завелася, він за тобою… Класно ви спілкуєтесь, панове! Очевидно, він так нічого і не зрозумів, бо забрав речі і кожен з вас пішов до себе… Не вперше... Ти піднялась в кімнату, сіла на ліжко…. Щось не те… Не такий фінал повинна була мати ваша зустріч… Ти пишеш повідомлення, що треба нормально поговорити. Він погоджується, але уточнює – як? Ти пишеш, що зараз (11 ночі, чому б і ні?!). Виходиш знову. Ви йдете. Сідаєте на лаву біля вашого славетного університету, починаєте розмову… Без образ, двояких фраз, непослідовних висловів, ясна річ, не обійшлося… Ти говориш, що вже їдеш з глузду, що маєш знати, що з вами буде, що втомилася бути в підвішеному стані, що відмовка про те, що десь-колись ви маєте бути разом, тебе вже не влаштовує. Має бути визначеність (ти і визначеність?! – якесь явне перебільшення! Ти впевнена, дівчинко, що саме визначеності прагнеш, чи це такий дивний спосіб досягти нового рівня невизначеності, коштом дорогої тобі людини?! ) І тут ти видаєш геніальну (судячи з його стану після неї) фразу: прийми мене або відпусти!........ Йому треба час. На що ти, власне, розраховувала – що він тільки цього і чекав? Очевидно, ні. Зараз він не готовий. Надто боліло весь цей час. Крім того, він тобі не до кінця вірить. Або зовсім не вірить. Таке вже було. Весною. Ти повернулася. Він не знав, куди подіти своє щастя. Ти пішла знову. За тиждень. Де гарантії, що тепер не буде так само? Гарантій немає. Їх не буде ніколи. Це лотерея. Кожного разу – це лотерея. Але ви можете спробувати виграти разом. Не вестися на розводи зовнішнього світу… Можете спробувати… Еге ж… А вона, ти ж не забувай про неї... Є й вона… Тому ти кажеш, що й сама не зовсім йому віриш, бо як же він тоді з нею?! Каже, що просто відключається. То що - це механіка, спорт? Це просто так, аби був хтось? Чи він уявляє тебе на її місці? Не дивно, що ти сумніваєшся, чи його слова щирі, коли говорить, що досі тебе кохає, безмежно, вже чотири роки з суттєвим хвостиком……
Він взяв три дні, сказав, що знайде тебе, де б ти не була, аби дати відповідь. Цього часу ти не давала. Просто промовчала. Ви просто розійшлися, знову, кожен в свою сторону. Він пішов не до себе - сказав, що до друга, в якого має забрати папери... Можливо... Ти не перепитуєш. Який сенс?! Він має подумати, чого саме хоче. Все надто швидко відбувається… Ти в свою чергу запитуєш, чи розуміє він, що ці три дні можуть і тобі дати щось зрозуміти, що не гарантовано, що на момент вашої наступної розмови, якщо вона відбудеться, ваші бажання співпадуть… Ти попереджаєш (ти страхуєш себе, перестраховуєш – насамперед від себе самої, тієї, яку побачиш в дзеркалі за три дні – що як вона зрозуміє, що кохання насправді немає, що воно пройшло, що його і не було ніколи?!!!!!!!!!! ), що ще не знаєш, чи зможеш попри все переступити через її існування, вірніше через своє знання особливостей їхніх стосунків…. Каже, що розуміє… Можливо, навіть розуміє або здогадується про істинний сенс твоїх слів... Хоча, певне, що ні... Три дні…. Поринь у роботу…. Три робочих дні….
Ти хочеш, щоб він відмовився… Ні, - щоб погодився……Ось вона – істинна ти – сім п’ятниць на тиждень для тебе не межа! Ти знову не знаєш… Знову сумніви… Тобі знову нормально… Знаєш, що не пропадеш…
Звичайно, що не пропадеш, але він правильно спитав: чи ти відчуваєш, що твоє життя повне? Ти знаєш відповідь… Ні, не повне … Не вистачає його…. Підтримки… Розмов… Жартів і нісенітниць… Геніальності і періодичної меланхолії… Турботи…
Що буде через три, ні – вже два дні?… Побачимо….

Реалії........

Я бачила тебе сьогодні. Я бачила тебе з нею. Ми пройшли один повз одного за п'ять метрів. Ти мене не помітив. Ти усміхався і виглядав цілком задоволеним життям. Вона дивилася на тебе. Я дивилася на вас… і миттю поринула у купу людей метро, аби не пересіктися поглядами. З тобою......... І з нею.......
Потім я тобі писала. Писала про те, що бачила вас. Ти запитав, чому ти мене не бачив. Очевидно, ти більше не шукаєш в очах оточуючих, що пробігають повз тебе, моїх очей – написала я. Так, і саме тому я щоночі марю про тебе – заперечив ти. Тож чому ти замість того, щоб зробити щось, зустрічаєшся з іншою; тим паче, що сам говорив, що відчуваєш - я не розлюбила?! – Та тому, що поранене серце ще пам”ятає спричинений тобою біль, але все ж воно сподівається, що колись знову буде поряд з твоїм........... – Брехня! – кричить моє серце, а я пишу, що не вірю в це – надто різні речі ти говориш щоразу, дії не збігаються зі словами, і взагалі, хев фан віз Н! Ти більше не писав..........
Потім подзвонив він. Пропонував покататися. Знає, що кайфую від машин, вправних водіїв і швидкості. Він уже на межі закоханості. І я можу сміливо штовхнути його у цю прірву і насолоджуватися видовищем. Але я не така. Шкода людини. Шкода себе. Не хочу брехати. Ні йому, ні собі. Не хочу бути як ти. Спершу позбудусь твоїх решток в своїй душі, а потім спробую щось будувати. Інакше не можна. Я відмовилась.... я зробила так, щоб він теж відмовився.... від мене.......він заслуговує кращого.....
Але чому це так болить?! Таке враження, що біль роз'їдає тебе із середини. Він крутить твоє нутро як заманеться і сьогодні він розходився не на жарт... я знаю чому. Сьогодні я вперше збагнула сенс твоїх слів. Я вперше уявила вас двох разом. Таке враження, що бачила вас... Близьких... Боже, так не мало бути! Принаймні, я не мала про це знати. Я мала і далі ідеалізувати тебе до того моменту, поки б ідеальний образ не розбився в щент, наскочивши на приземлену реальність. Тоді б стало легше і я б змогла тебе відпустити. Але не так, як відбувається. Тепер я завжди знатиму, що є\був\буде хтось інший. Ті, що до мене – не рахуються. Та, хто зараз, – рахуватиметься завжди. І наступні. Вони стануть поміж нами. Я зустрічатиму їх в місті і згадуватиму про тебе. Я навчусь сприймати тебе таким. Тебе іншим. Не моїм. Чи був ти колись моїм? Чи то був короткий проміжок часу між попередніми і теперішніми пригодами? Якщо ти був таким до мене і став знову таким, коли я пішла, то де є ти справжній, чи бачила я тебе справжнього?!
Кажеш, тобі досі болить... Саме тому ти вирішив робити боляче і мені? Так от, думаю, ти вже, дорогенький, мене переплюнув...ми стали квити вже давно. Але ти надто захопився і досі цього не бачиш. Продовжуєш своєї. А я одного дня втомлююся стукати в твої двері і нагадувати про себе... і тут ти надумаєш нагадати про себе і сам, але буде пізно... Ні, я тобі не погрожую, не ставлю ультиматумів, якби я хотіла це зробити – сказала б тобі це в обличчя... я просто сподіваюся, що ці думки якимось містичним чином передадуться тобі до голови і до серця.... поки не пізно. Ти ж знаєш, як мені може зірвати голову: забуду про все на світі, ніц не пошкодую – ні тебе, ні себе, ні нас, які ще могли бути.......... чи дійсно могли?
Вже нічого не знаю і не розумію. Я тільки хочу, щоб це припинилося. Хочу перестати відчувати на собі чийсь чужий погляд, і мріяти, що коли обернуся – то будеш ти, всміхатися до мене як колись - твоїми очима. Хочу, щоб це перестав бути не ти. Хочу, щоб завтра жодна душа не помітила в моїх очах слідів північних сліз. Хочу перетворитися на цинічне стерво і перестати відчувати.... а тільки використовувати інших. Іноді мені здається, що це божа благодать. Таким простіше живеться........
Про що це я?! Я буду відчувати і далі! Хай болить – я переборю той біль! Стану щасливою!Як в тій пісні: з тобою або без тебе. Сподіваюся, ти теж знайдеш своє щастя. До побачення, не прощавай.......... поки що.............

Світ тісний..........

.......... Ти знала про це і раніше, але інколи це просто б”є тебе по лобі.. коли приходить подруга після зависання зі своїми гуртожитськими друзяками і каже, що одна з дівчат вчилася з ним в ліцеї. Ти це знала, вони не раз пересіклися на порозі твого блоку, вона - до сусідів, він – до тебе. Подруга продовжує: їй дещо розказали про нього, про нього до тебе. Ти знала. Частково. Він був „перший хлопець на селі”, дівчата падали штабелями, якщо не сказати лягали. Ти знала. Потім він зустрічався порівняно довго з однією, вона була стервозного характеру, але ти впевнена, що йому саме це і подобалось.. вони розійшлись.. він палив.. деякий час, а потім кинув. Ти про це знала. Приблизно. Точно знала про паління. Він палив, коли ти пішла. Він палить досі. Не тіш себе, ти не єдина, розійшовшись з якою, він запалив.
Але.. що ще вона сказала: як тобі вдалося його змінити, зробити не ревним до нових перемог, поводитись так, ніби вже сім”я?! – в ньому це було. Це є досі, ти знаєш. До чого він сказав, що тепер змінився, що такого, як він є тепер, ти не знала? Що цим хотів показати, що довести?
Ти часто про вас думаєш. Про вас двох. Він теж, ти знаєш. Але жоден не зробить першого (а насправді сотого, тисячного в вашій історії) кроку. Надто багато думаєте. Надто багато розуму. Надто багато образ і претензій. Надто багато спільних знайомих. Ти не хочеш мати його з усим його „придворним двором”. А він вважає, що коли ти пішла, то ти і мусиш повернутися. Він сам тебе не поверне. Але радо прийме. Можливо.
Щодня ви далі один від одного. Іноді здається, що простір звужується, і ви наближаєтесь, але це не так. І хоча кожен божиться, що багато чого зрозумів, це не так. Принаймні не так, щоб можна було почати з чистого аркуша. Не так, щоб хоч один з вас хоч спробував діяти. Ніхто. Жоден.
Чому не ти?! Ти ж дійсно завинила. Він теж, але і ти. Казала страшні речі. О так, ти це вмієш – мала вчителів. Вибачалася, і поступала так само. Чому? Хотіла, щоб сам тебе покинув. Все думаєш, є хтось кращий? Побачила? Є? А гірший, не думала? Як можна порівнювати?
Ні, ти ж втомилася все робити сама. Правда, але почасти. Ти ж давала зрозуміти: дій! Дій! Запроси, ні - забери мене кудись – пройтися, поїхати, сховатися від усих! Давай житимемо разом і не скажемо нікому. Давай сховаємо те, що між нами є і чого не мають інші від їх заздрих поглядів! Давай… Очевидно, так і не зрозумів. Або у тебе проблеми з комунікаціями. Або ти вже не актуальна в його житті, воно ж не стоїть на місці. Твоє ж теж не стояло, то які тут заперечення?! Так, ви варті один одного. От і вартуйте на відстані. Цікаво подивитися, що буде за вами за двадцять років.....................................................................................

Жахи суцільні!

блін, ну і важко ж було потрапити на власний блог (чи це тільки мені як особливо обдарованій?!) се виявилося набагато простіше, ніж здавалося!
ось вона - істина життя: не треба ускладнювати його собі, а також іншим (А., дякую за підтримку і допомогу на цій нелегкій і новій для мене стезі активного(вже третій пост за день, не як собі небудь!:) блоггера! :)

ви ніколи не чули такої ідеї, що життя на ті самі місця підбирає тих самих людей? тобто, приміром, якщо є кімната в гуртожитку, в якій живуть троє людей, причому їх склад з року в рік змінюється, то на місце людини, що вибула з кімнати, прийде схожа особа - не обов"язково зовні(що до певної міри не виключено), але майже гарантовано буде схожою внутрішньо - починаючи від звичок і закінчуючи ставленням до життя і оточуючих!
в моєму житті вже є принаймні два таких випадки, а якщо придивитися уважніше - їх значно більше.
наслідки такої закономірності навіть важко уявити, а ще важче визнати, яку суттєву роль вона відіграє в житті. це наче частинки однієї головоломки - якщо одна відпадає, то інша обов"язково з"являється на місце попередниці. а оскільки вона заповнює собою звільнену нішу, то схожість є облігаторною.
просто вчора вкотре стикнулася з проявами цієї закономірності. та що там - маю шанс спостерігати її щодня. навіть не знаю, чи воно на краще чи на гірше. розуміти, що твоє життя вже хтось оточив певними набором людей, склав такі собі соти твого оточення, не вкрай корисно, бо тоді виходить, що від тебе, власне, нічого не залежить.
на цій оптимістичній ноті доведеться прощатися, бо робочий день закінчено:)
уря-я-я!
летс гоу хоум енд хев е літл фун (останнє слово сказане з акцентом:)!!!!

Сподобалось!

ну, тепер при найменшому бажанні, яке зможе перебороти періодичні лінощі, зобов"язуюсь писати. (щось подібне я вже писала кілька разів починаючи вести щоденник: Любий Щоденнику, відтепер писатиму тобі щодня, розповідатиму все, що сталося зі мною в цьому чудовому/страшному (залежить від міри оптимізації настрою на момент написання:) світі, і тд.. лежить мій щоденничок вже пару років, і, певне, плаче за мною). так що, за висловлюваннями друга моєї подруги (сорі за плагіат): не факт:)

Заработало-ло!!!!

ну ось, і почалось забивання нет-простору зайвою купкоюю чиїхось думок!
(цікаво, чи подякують колись нам за це наші ж нащадки?! )
таке враження, що на роботі більше нічим зайнятися, як писати електронні щоденники.. звичайно, що є, але чомусь не хочеться працювати (вічна проблема суспільства споживачів:), тому під виглядом активної зайнятості ти починаєш строчити на клаві зовсім неробочі тексти.
ха-ха, а ніхто і не здогадається!!!! :)
треба ще розібратися з настройками в цій чудо-ситемі, аби проивести інтерфейс свого блогу до бажаного вигляду (боже, дай натхнення на цю благородну справу:)
зараз перевірю, що там вийшло, і, якщо сподобається, напишу ще!