Saturday, November 29, 2008
Минуле?
життя продовжує іти своїм ходом - все вперед, вперед, вперед... воно без жалю залишає позаду кожну наступну мить, кожну наступну думку, кожне відчуття, враження, емоцію... уже зараз твої почуття перетворються на спогади: там було добре, а там - зле, а тоді - було пусто, а іноді - було всього забагато!!!!
ти ще не бачиш? - ні теперішнього, ні, тим паче, майбутнього не існує. ти насправді живеш минулим, ти живеш в минулому.. все, що ти береш із собою із нього - це рубці, шрами, видимі і невидимі, що позначають на твоєму тілі і душі все те, що було раніше... було і не стало. це - зарубки, що їх зробили ті, кого ти знав до цієї миті, виключно із жорстокості, аби нагадувати про себе, кричати, що бачиш: від нас не втечеш - і не намагайся!!!!
вони нагадують про себе...
чому часом ти починаєш із завидною регулярністю згадувати про когось, з ким життя розвело вже давно? згадуєш, згадуєш, згадуєш... ні, це точно не ностальгія - радше щось наче всесвіт посилає тобі сигнал - згадай, дізнайся, як справи, можливо, щось потрібно (допомога, підтримка, вільні вуха, просто усмішка?!)! і ти починаєш сумніватися, і мучитися, і боятися набрати номер, якого хоча вже і давно немає в телефонній книзі твого мобільного, але неодмінно є в твоїй пам"яті, пам"яті твоїх пальців, які зрадницьки набирають номер за одну секунду - наче всього цього часу і сплило...
але ні - страх виглядати дурнем гірше - все скасовується - відкладай чудо-пристрій стільникового зв"язку і переключи свою увагу на інше минуле - минуле, що тільки має ним стати, тобто, подумай трохи про майбутнє - воно десь там, чекає на тебе (щоб завдати нового болю?) - іди, біжи, лети - і не думай гальмувати - опір не має жодного сенсу, бо все буде саме так, як мало бути - перевірено.
ти ще не бачиш? - ні теперішнього, ні, тим паче, майбутнього не існує. ти насправді живеш минулим, ти живеш в минулому.. все, що ти береш із собою із нього - це рубці, шрами, видимі і невидимі, що позначають на твоєму тілі і душі все те, що було раніше... було і не стало. це - зарубки, що їх зробили ті, кого ти знав до цієї миті, виключно із жорстокості, аби нагадувати про себе, кричати, що бачиш: від нас не втечеш - і не намагайся!!!!
вони нагадують про себе...
чому часом ти починаєш із завидною регулярністю згадувати про когось, з ким життя розвело вже давно? згадуєш, згадуєш, згадуєш... ні, це точно не ностальгія - радше щось наче всесвіт посилає тобі сигнал - згадай, дізнайся, як справи, можливо, щось потрібно (допомога, підтримка, вільні вуха, просто усмішка?!)! і ти починаєш сумніватися, і мучитися, і боятися набрати номер, якого хоча вже і давно немає в телефонній книзі твого мобільного, але неодмінно є в твоїй пам"яті, пам"яті твоїх пальців, які зрадницьки набирають номер за одну секунду - наче всього цього часу і сплило...
але ні - страх виглядати дурнем гірше - все скасовується - відкладай чудо-пристрій стільникового зв"язку і переключи свою увагу на інше минуле - минуле, що тільки має ним стати, тобто, подумай трохи про майбутнє - воно десь там, чекає на тебе (щоб завдати нового болю?) - іди, біжи, лети - і не думай гальмувати - опір не має жодного сенсу, бо все буде саме так, як мало бути - перевірено.
Tuesday, September 16, 2008
Уривок із буденної розмови одного вечора:
-Що б таке вчворити?!...
-З"їж яєшню!
-Та ні, не хочу, - я про глобальне: чим би зайнятися, щоб і душа лежала, і гроші хороші?!
-(задумливо) Шкода, - пропаде...
Мораль: кожен про своє!
-З"їж яєшню!
-Та ні, не хочу, - я про глобальне: чим би зайнятися, щоб і душа лежала, і гроші хороші?!
-(задумливо) Шкода, - пропаде...
Мораль: кожен про своє!
Wednesday, July 30, 2008
блін, як почтаю, що там нижче написано, так не вірю, що то мої руки записували за моїми ж таки думками.. таке враження, що, як тільки ти викладеш спостереження-думки-почуття на папір, хоч би й віртуальний, вони одразу починають жити якось відособлено, зовсім відособлено - власним життям!
а не викласти їх теж не виходить, бо інакше - голова мусить луснути, а душа розірватися від перманентно зростаючого тиску на свої тонесенькі стіночки-грані (якщо такі є)..
тексти мої, тексти.. ви - мої?
а не викласти їх теж не виходить, бо інакше - голова мусить луснути, а душа розірватися від перманентно зростаючого тиску на свої тонесенькі стіночки-грані (якщо такі є)..
тексти мої, тексти.. ви - мої?
Cкільки живе дружба?
Любов живе три роки (за Ф.Б.). А скільки живе дружба? Який вік відміряно їй – рік, два, чи може так само – всього три? На першому – спілкування залпом, на другому – стабільні зустрічі раз-двічі на тиждень -другий, за накатаним графіком, поява претензій та пустого мовчання в трубку – не те, що немає про що говорити, та вже не все хочеться розказувати, поява третіх осіб в вашому світі – поступово все ближчим стає хтось інший, життя поступово розганяє.. Чи це всього лише такий період – переломний, як у подружжь – пережили – і все по-новій?
А що, цікаво, відбувається на третьому році, що далі – своєрідне химерне „розлучення” в разі негативного закінчення переломного періоду, або неймовірно емоційне примирення в разі позитивного?
Невже людині не дано мати ні того, ні іншого – ні справжнього кохання, ні вірної дружби? Невже все це – безпідставні легенди, солодкі пігулки, якими нас затравлюють змалечку, аби життя видавалося цікавішим та оптимістичнішим, ніж воно є насправді? Або, можливо, це такий тонкий психологічний хід невідомо ким задуманий, аби зробити із людини раба, який знаходитиметься у постійних пошуках власної утопії, і ладен буде віддати все, якщо вона йому ненароком ввижатиметься?
Неймовірно хочеться сподіватися, що це не так.
Але все-таки: скільки?
14 червня 2008 00.13
--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
А що, цікаво, відбувається на третьому році, що далі – своєрідне химерне „розлучення” в разі негативного закінчення переломного періоду, або неймовірно емоційне примирення в разі позитивного?
Невже людині не дано мати ні того, ні іншого – ні справжнього кохання, ні вірної дружби? Невже все це – безпідставні легенди, солодкі пігулки, якими нас затравлюють змалечку, аби життя видавалося цікавішим та оптимістичнішим, ніж воно є насправді? Або, можливо, це такий тонкий психологічний хід невідомо ким задуманий, аби зробити із людини раба, який знаходитиметься у постійних пошуках власної утопії, і ладен буде віддати все, якщо вона йому ненароком ввижатиметься?
Неймовірно хочеться сподіватися, що це не так.
Але все-таки: скільки?
14 червня 2008 00.13
--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Казочки
Вам ніколи не приходило в голову, про що, власне, розповідають казки, які ми всі читали в дитинстві? Наприклад, зупинимося на казці про снігову королеву. Сюжет ми всі пам’ятаємо з малечку: двоє дітей - хлопчик і дівчинка – Кай та Герда –постійно проводять час разом, мають спільні захоплення – вирощування кущів троянд, - а ще – дитячу закоханість. Та ось зла снігова королева викрадає Кая, а Герда альтруїстично вирушає на його пошуки з метою повернути свого друга, що по завершенні багатьох небезпечних пригод-випробувань їй таки вдається: злодії наказані, а добро перемагає!
Це мораль для дітей. А яку мораль може віднайти відносно доросла людина з невтомною яскравою уявою і купою перманентних роздумів про суть життя?:
Казка – розповідь про один з класичних сценаріїв романтичного життя людини – любовний трикутник. Кай і Герда – закохані, в налагоджене життя яких вдирається третя жінка – снігова королева – така, що не схожа на жодну з жінок, з якими Каю доводилося спілкуватися раніше, тим більше – на Герду. Саме тому він швидко здає свої позиції (якщо такі у нього взагалі були), захоплюється і дозволяє себе „викрасти”, розбиваючи, певне, серце Герді. Та остання, все ще вірячи в їхню любов, не здається відразу, а шукає його, знаходить, і згодом, довгими вмовляннями все-таки повертає „в сім’ю”.
Таким чином, мораль казки для дорослих:
- на кожного окремого чоловіка – як мінімум дві жінки, готові за нього боротися;
- кожен окремий чоловік – не більше, ніж дитина, яка йде за тим, хто поведе, абсолютно не здатна на самостійні оцінки, рішення і дії, не підготовлена ні до боротьби, ні до власне, життя.
Висновок: дорослі пишуть казки для дітей, завуальовано змальовуючи в них правду дорослого ж таки життя, сповідаючись в них, можливо, застерігаючи, але при цьому ще і формуючи стереотипи поведінки – хтось стане пасивним Каєм, хтось – безнадійно-завзятою і вірною Гердою, а хтось – і безжалісно-роковою Сніговою королевою.
26 травня 2008 року
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Це мораль для дітей. А яку мораль може віднайти відносно доросла людина з невтомною яскравою уявою і купою перманентних роздумів про суть життя?:
Казка – розповідь про один з класичних сценаріїв романтичного життя людини – любовний трикутник. Кай і Герда – закохані, в налагоджене життя яких вдирається третя жінка – снігова королева – така, що не схожа на жодну з жінок, з якими Каю доводилося спілкуватися раніше, тим більше – на Герду. Саме тому він швидко здає свої позиції (якщо такі у нього взагалі були), захоплюється і дозволяє себе „викрасти”, розбиваючи, певне, серце Герді. Та остання, все ще вірячи в їхню любов, не здається відразу, а шукає його, знаходить, і згодом, довгими вмовляннями все-таки повертає „в сім’ю”.
Таким чином, мораль казки для дорослих:
- на кожного окремого чоловіка – як мінімум дві жінки, готові за нього боротися;
- кожен окремий чоловік – не більше, ніж дитина, яка йде за тим, хто поведе, абсолютно не здатна на самостійні оцінки, рішення і дії, не підготовлена ні до боротьби, ні до власне, життя.
Висновок: дорослі пишуть казки для дітей, завуальовано змальовуючи в них правду дорослого ж таки життя, сповідаючись в них, можливо, застерігаючи, але при цьому ще і формуючи стереотипи поведінки – хтось стане пасивним Каєм, хтось – безнадійно-завзятою і вірною Гердою, а хтось – і безжалісно-роковою Сніговою королевою.
26 травня 2008 року
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
Занесло
Ну ось тебе занесло знову. Ти, виявляється, так і залишилась тим нерозумним дівчиськом-підлітком-школяркою, що постійно захоплювалось безнадійними об’єктами. Ні, об’єкти завжди, зрозуміло, були що треба, - це саме захоплення було безнадійним, і, як правило, досить тривалим, болючо-солодким, щемко-радісним, сумно-усміхненим.
Ну, тоді (мається на увазі в далеко непрозорому твоєму недавньому минулому) – зрозуміло. Але ж ти уже як ні як – доросла!!!! Відповідальна. Розважлива. Знаєш, чого хочеш (????). А все, що називається, туди ж!
Майже знаючи тебе, є кілька прохань-рекомендаій:
! не поспішай,
! не видумуй того, чого немає,
! не додумуй,
! не домріюй,
! не нехтуй спостереженнями,
! не дурій,
! не млій,
! не поводь себе як дурепа,
! не поводь себе зарозуміло,
! не придурюйся слабкою,
! не придурюйся сильною,
! не злякай його своїм я,
! не запихай своє я подалі,
! не ідеалізуй його,
! не недооцінюй,
! не завищуй планку,
! не занижуй її,
! не ревнуй до будь-кого,
! не давай підстав ревнувати,
! не фліртуй з іншими,
! не забувай спілкуватися з іншими...............
Коротше, будь собою!
Спробуй!
Успіху!
!))
--------------------------------------------
0:02, 12 червня восьмого року
--------------------------------------------
пс: я знала, що тобі сподобається!!!!)))
Ну, тоді (мається на увазі в далеко непрозорому твоєму недавньому минулому) – зрозуміло. Але ж ти уже як ні як – доросла!!!! Відповідальна. Розважлива. Знаєш, чого хочеш (????). А все, що називається, туди ж!
Майже знаючи тебе, є кілька прохань-рекомендаій:
! не поспішай,
! не видумуй того, чого немає,
! не додумуй,
! не домріюй,
! не нехтуй спостереженнями,
! не дурій,
! не млій,
! не поводь себе як дурепа,
! не поводь себе зарозуміло,
! не придурюйся слабкою,
! не придурюйся сильною,
! не злякай його своїм я,
! не запихай своє я подалі,
! не ідеалізуй його,
! не недооцінюй,
! не завищуй планку,
! не занижуй її,
! не ревнуй до будь-кого,
! не давай підстав ревнувати,
! не фліртуй з іншими,
! не забувай спілкуватися з іншими...............
Коротше, будь собою!
Спробуй!
Успіху!
!))
--------------------------------------------
0:02, 12 червня восьмого року
--------------------------------------------
пс: я знала, що тобі сподобається!!!!)))
Options
Вони були друзі. Вже багато років. Через багато-що пройшли разом, безліч всього подолали, ще більше – попереду – з ким не буває?! Вона з”явилася випадково. Спочатку в її житті. Вони стали друзями. Здавалося, такого раніше не траплялося з жодною – чергова ілюзія, але приємна. Дружба на те і існує. Вони подорожували разом – подруги-спільниці, як вона сама їх назвала, легкі на підйом, готові знятися світ за очі без планування і попереджень. Одного разу їх занесло до міста-мрії, щоправда, з певною часткою свідомості в подорожі – давно мріяли – нарешті відбулося. Він - її друг - саме там і жив. Вона познайомила їх зі своєю відносно новою подругою. Симпатія виникла одразу. Між ними. Особливо не приховував цього він. Ймовірно, що природа симпатії кожного дещо різнилася (з її боку – більше ідеологічна, з його – фізична, і вона це чудово розуміла - не дурна, тому вестися далеко не збиралася), та це не змінювало факту, що спілкування було приємно. Продовження не мало бути. В її долі його не було, і вона про це знала. Та його подруга, тобто їх спільна подруга почала ревнувати. Його до неї. Приховати ревність від винуватиці виявилось важко. Вона все зрозуміла з ходу, тим більше, що знала про її попередній досвід. Мусила контролювати слова і дії. Він – звідки йому було додуматися? Мабуть, одразу і забув, як поїхали. Але ця маленька плямка відбилася на спогадах, проступила крізь фото, на яких вони всі троє всміхалися, він і вона – старі друзі – дуріли, ніби досі були школярами. По приїзді, за кілька днів, вони все-таки про це поговорили і все з’ясували – вона б була проти їхніх стосунків, тобто, вона вже проти. Бо обов’язково когось з них втратить. Вона зрозуміла, чого ж тут незрозумілого? Спрацьовує захисний егоїзм – захищає від втрат – їх вже було достатньо. Тільки чи не спрацює ця система навпаки? Однаково - нічого немає. І не було. І не мало бути. Мабуть. В будь-якому разі єдине, що мало б бути – це наявність можливості власного вибору майбутніх подій, якими б вони не були. Зовсім не обов’язково, що будь-хто з них двох ними скористається – хоча б тому, що їхні світи надто різні, а орбіти навряд чи перетнуться. Але приємно було б думати, що ймовірність існує..
26 травня 2008 року
26 травня 2008 року
Listening&Hearing
Чим далі життя – тим більше переконуюсь, що взаєморозуміння з іншими людьми – не більше, ніж просто ілюзія, нав’язана нам нами самими, тільки для того, аби мати змогу закрити очі на той факт, що жодній людині не дано зрозуміти свого ближнього, не кажучи вже про далекого, що кожен з нас приречений на життя виключно з самим собою, потоптання в собі самому, без краплі можливості віддати щось світові і взяти щось навзамін від нього.
Глянемо глибше: взаєморозуміння – це явище, яке має колективну природу походження, адже ми разом з кимось „по умолчанию” домовляємося, що, наприклад, ми є коханці\друзі\близькі\знайомі, які шукають спілкування одне з одним саме тому, що саме між ними виникло це, нагадую, – ілюзорне – розуміння, схожість інтересів, уподобань та світоглядів.
Додамо ще той аспект, що якщо людина не може розібратися сама в собі, зрозуміти власні походження і призначення, природу своїх почуттів, помислів і дій, то як вона навіть теоретично може зрозуміти іншу людину?! Пам’ятаєте: „Пізнай себе – пізнаєш світ!”? - кому вдалося – прошу продемонструвати, бо сумнівів надто багато – в кінці кінців, при наявності навіть одиничного випадку успішної реалізації даного принципу, людство уже б давно мало відповіді на всі можливі питання, чи не так?!
А якщо вже залізти в надра проблеми, то ми побачимо - як думаєте, - що?(переконана, ви вже знаєте відповідь) – та ні що інше, ніж всюдисуще людське ЕГО!: Я! Я! Я! А у мене..! А мої..! Отакущі проблеми..!!! Ти не уявляєш..!!!
Ми говоримо з друзями і не чуємо, що говорять вони нам, - ми тільки чекаємо моменту сказати у відповідь (ніби це достойна відповідь людини, яка слухала) своє класично-багатозначне „ага” або „отож” або т.п., бо насправді ми чекали тільки на свою чергу говорити. І при цьому, переконана, десь в глибинах нашої свідомості ми розуміємо, що і наш співрозмовник дотримується тієї самої тактики. Дехто йде далі – не дає вставити і слова.
Так, - ми слухаємо - того вимагає принаймні виховання і наша мовчазна угода про розуміння, та ми НЕ ЧУЄМО; ми реагуємо, але навіть не намагаємося зрозуміти; ми поспішаємо вилити на ближнього купу негативу, що стався з нами в кращому випадку за день: ті не такі, там не так, а вчора взагалі таке загнали!!!..
Вам ніколи не здавалося, що ділитися з кимось проблемами, особливо серйозними, - це все-одно, що розповідати про свої хвороби, а з приводу останніх завжди згадується вдала фраза-спостереження з книги Человек в футляре, якщо не помиляюсь, зміст якої буквально врізався в пам”ять: люди больше всего любят говорить о своих болезнях, а между тем – это самое неинтересное, что есть в их жизни. А ми тільки цим і живемо – знаходимо друзів на підставі уявленого нами вищого, ніж з іншими, рівня розуміння з єдиною метою – щоб отримати зайві вуха, байдуже, що вони слухають, та не чують.
Як не крути – ми залишаємось одинаками, маючи співрозмовників, або не маючи їх, заключаючи угоди або не роблячи цього, знаходячи взаєморозуміння з оточуючими, небачене взаєморозуміння з обраними (а насправді-то – псевдо розуміння), або і не маючи ні того, ні іншого – воно однаково нічого не змінює: людина по визначенню приречена на самотність.
22 травня 2008 року, 00.57 – Доброї ночі))
Глянемо глибше: взаєморозуміння – це явище, яке має колективну природу походження, адже ми разом з кимось „по умолчанию” домовляємося, що, наприклад, ми є коханці\друзі\близькі\знайомі, які шукають спілкування одне з одним саме тому, що саме між ними виникло це, нагадую, – ілюзорне – розуміння, схожість інтересів, уподобань та світоглядів.
Додамо ще той аспект, що якщо людина не може розібратися сама в собі, зрозуміти власні походження і призначення, природу своїх почуттів, помислів і дій, то як вона навіть теоретично може зрозуміти іншу людину?! Пам’ятаєте: „Пізнай себе – пізнаєш світ!”? - кому вдалося – прошу продемонструвати, бо сумнівів надто багато – в кінці кінців, при наявності навіть одиничного випадку успішної реалізації даного принципу, людство уже б давно мало відповіді на всі можливі питання, чи не так?!
А якщо вже залізти в надра проблеми, то ми побачимо - як думаєте, - що?(переконана, ви вже знаєте відповідь) – та ні що інше, ніж всюдисуще людське ЕГО!: Я! Я! Я! А у мене..! А мої..! Отакущі проблеми..!!! Ти не уявляєш..!!!
Ми говоримо з друзями і не чуємо, що говорять вони нам, - ми тільки чекаємо моменту сказати у відповідь (ніби це достойна відповідь людини, яка слухала) своє класично-багатозначне „ага” або „отож” або т.п., бо насправді ми чекали тільки на свою чергу говорити. І при цьому, переконана, десь в глибинах нашої свідомості ми розуміємо, що і наш співрозмовник дотримується тієї самої тактики. Дехто йде далі – не дає вставити і слова.
Так, - ми слухаємо - того вимагає принаймні виховання і наша мовчазна угода про розуміння, та ми НЕ ЧУЄМО; ми реагуємо, але навіть не намагаємося зрозуміти; ми поспішаємо вилити на ближнього купу негативу, що стався з нами в кращому випадку за день: ті не такі, там не так, а вчора взагалі таке загнали!!!..
Вам ніколи не здавалося, що ділитися з кимось проблемами, особливо серйозними, - це все-одно, що розповідати про свої хвороби, а з приводу останніх завжди згадується вдала фраза-спостереження з книги Человек в футляре, якщо не помиляюсь, зміст якої буквально врізався в пам”ять: люди больше всего любят говорить о своих болезнях, а между тем – это самое неинтересное, что есть в их жизни. А ми тільки цим і живемо – знаходимо друзів на підставі уявленого нами вищого, ніж з іншими, рівня розуміння з єдиною метою – щоб отримати зайві вуха, байдуже, що вони слухають, та не чують.
Як не крути – ми залишаємось одинаками, маючи співрозмовників, або не маючи їх, заключаючи угоди або не роблячи цього, знаходячи взаєморозуміння з оточуючими, небачене взаєморозуміння з обраними (а насправді-то – псевдо розуміння), або і не маючи ні того, ні іншого – воно однаково нічого не змінює: людина по визначенню приречена на самотність.
22 травня 2008 року, 00.57 – Доброї ночі))
Monday, May 19, 2008
Вимоги
Перше.
Для того, аби потрапили в мої думки, ти маєш принаймні: говорити цією мовою, до того ж щиро; бути патріотом цієї країни, і не менш щирим; мати щось в голові (багато) і працювати над тим, щоб там було більше.
Друге.
Для того, аби бути в моєму серці, тобі треба бути: терплячим, дбаючим, чуйним, добрим, люблячим, романтичним, мрійником, розумним, веселим, іронічним, розважливим, дієвим, скептичним, прагматичним, сміливим, рішучим, пристрасним, непередбачуваним, саркастичним, схибленим, нахабним.
Третє.
Для того, щоб залишитися, ти не повинен нічого вимагати взамін.
Тільки так ти отримаєш ВСЕ.
2 травня 2008 року
Вітання
Вочевидь я все-таки залишилась для тебе кимось. Другом? Цікаво, але певний час тому я тобі говорила, що мені бракує в тобі друга. Зараз вже знаю, що потребую його в тобі, але іншого, ніж тоді мала на увазі. Бути тобі другом при сьогоднішніх розкладах надто важко. Простіше викинути тебе з життя, розраховуючи на справдження старої приказки про „с глаз долой..”, яка, вочевидь, подіяла для тебе. Але це не можливо, поки ти періодично нагадуватимеш про себе. Будь-ласка: ДОСИТЬ.
Не знаю як, але я відчувала, що ти обов”язково привітаєш зі святом. Повідомлення надійшло тільки в дев”ятій вечора (довго думав? Сумнівався? Перебирав варіанти, поки знайшов підходяще?), але надійшло – хороше, українською – сльози навернулися самі собою. Коли я думала про це, то наперед пообіцяла собі не відписувати – дати вчергове зрозуміти, що не хочу нічого більше від тебе чути – ні запрошень в друзі в фейсбуці, ні дзвінків з приводу навчання, роботи, нічого. Але не змогла – відповіла. Надто світле свято, щоб не відповісти на щирі (сподіваюсь) привітання. Дякую. Я оцінила. БІЛЬШЕ НЕ ТРЕБА. Прошу.
27 квітня 2008 року
Monday, March 17, 2008
Дня наступного
Цікаво, що для людини важливіше – кохати чи бути коханою?? Віддавати, чи брати? Чому кажуть, що завжди є один, хто дійсно любить, а інший лише дозволяє себе любити, один веде, іншого ведуть, і так далі. Чому в стосунках не можна бути на рівні – однаково горіти, бажати, прагнути давати, і отримувати те саме взамін? Якщо теорія про нерівність правильна і єдино можлива за переважним досвідом людства, то що тоді краще – бути тим, хто тягне, чи тим, хто дозволяє себе тягнути?
Кажуть, що, звичайно, особливо для жінки, краще, щоб її кохали, щоб про неї дбали. Але якщо так, то чому це не задовольняє? та й чи може воно задовольняти, коли ти бачиш в очах навпроти щось таке, на що хотів би, та не можеш відповісти, бо його в тобі немає, може поки що, може не буде ніколи, але зараз немає все-одно?
Зі мною таке відбувалося не раз. Здавалося – людина, вже видно – закохалася не на жарт, прагне бути поряд, хороша, порядна, дбаюча, з серйозними, за свідченнями практично сторонніх для мене, намірами... а мені все не те – треба, щоб у самої дух захоплювало, щоб дах зривало, щоб, ну – ви в курсі. Кілька разів навіть пробувала розійтися під цим приводом: „it’s because you care more than me”, „я не впевнена в почуттях – маю розібратися”, - і кілька разів мені це вдалося – мене відпускали.
Хоча, відверто, робити треба було зовсім не те – треба було рвати і метати, лаятися, звинувачувати, і в пориві схоплювати в обійми і не відпускати, ні в якому разі, бо насправді вони були – почуття – і сильні, просто дехто завжди у всьому, в тому числі і в собі, сумнівається, або просто очікує ще більшого, не в змозі оцінити реальних масштабів існуючої трагедії. Очевидно, іншій стороні це так само було не видно. Про що тоді мова?
Але, як уже написано, мене відпускали, практично кожного разу. Відпускали, а я йшла, і – поверталася – вперше, вдруге, втретє, а тоді, несподівано, – це сталося востаннє.
Час біжить швидко. З почуттями розібралася – факт. Але, крім того, вдалося побачити дбаючу людину – зі сторони. І всих інших теж вдалося оцінити. Плюс – чомусь саме тепер всі кругом просять звернути увагу на реалії, ну, - на наші сумні тенденції в сфері стосунків між статями і так далі. Тепер виходить, що чоловіка треба: знайти, вибороти у інших бажаючих, виховати, любити, розуміти і догоджати, все дозволяти і терпіти, аби не покинув, мовчати, вклонятися за будь-яку дрібницю і копійку, і дякувати богові за своє благополуччя!
Виходить, що в сучасному світі питання – що краще: кохати чи бути коханим – втрачає свою актуальність, можете над цією маячнею більше не задумуватися. Тепер головне питання: вполювати чоловіка з пристойним відповідним пресом і одружити його на собі, хоча українське „одружити” в дану конкретну ситуацію зовсім не вписується – бо означає якраз рівність партнерів, друзів по життю, так що треба „женіть” того чоловіка(?) на собі і жити щасливо.
Ось так. Почали за здоров’я – закінчили, знаєте за що.. завжди у мене так:)
Кажуть, що, звичайно, особливо для жінки, краще, щоб її кохали, щоб про неї дбали. Але якщо так, то чому це не задовольняє? та й чи може воно задовольняти, коли ти бачиш в очах навпроти щось таке, на що хотів би, та не можеш відповісти, бо його в тобі немає, може поки що, може не буде ніколи, але зараз немає все-одно?
Зі мною таке відбувалося не раз. Здавалося – людина, вже видно – закохалася не на жарт, прагне бути поряд, хороша, порядна, дбаюча, з серйозними, за свідченнями практично сторонніх для мене, намірами... а мені все не те – треба, щоб у самої дух захоплювало, щоб дах зривало, щоб, ну – ви в курсі. Кілька разів навіть пробувала розійтися під цим приводом: „it’s because you care more than me”, „я не впевнена в почуттях – маю розібратися”, - і кілька разів мені це вдалося – мене відпускали.
Хоча, відверто, робити треба було зовсім не те – треба було рвати і метати, лаятися, звинувачувати, і в пориві схоплювати в обійми і не відпускати, ні в якому разі, бо насправді вони були – почуття – і сильні, просто дехто завжди у всьому, в тому числі і в собі, сумнівається, або просто очікує ще більшого, не в змозі оцінити реальних масштабів існуючої трагедії. Очевидно, іншій стороні це так само було не видно. Про що тоді мова?
Але, як уже написано, мене відпускали, практично кожного разу. Відпускали, а я йшла, і – поверталася – вперше, вдруге, втретє, а тоді, несподівано, – це сталося востаннє.
Час біжить швидко. З почуттями розібралася – факт. Але, крім того, вдалося побачити дбаючу людину – зі сторони. І всих інших теж вдалося оцінити. Плюс – чомусь саме тепер всі кругом просять звернути увагу на реалії, ну, - на наші сумні тенденції в сфері стосунків між статями і так далі. Тепер виходить, що чоловіка треба: знайти, вибороти у інших бажаючих, виховати, любити, розуміти і догоджати, все дозволяти і терпіти, аби не покинув, мовчати, вклонятися за будь-яку дрібницю і копійку, і дякувати богові за своє благополуччя!
Виходить, що в сучасному світі питання – що краще: кохати чи бути коханим – втрачає свою актуальність, можете над цією маячнею більше не задумуватися. Тепер головне питання: вполювати чоловіка з пристойним відповідним пресом і одружити його на собі, хоча українське „одружити” в дану конкретну ситуацію зовсім не вписується – бо означає якраз рівність партнерів, друзів по життю, так що треба „женіть” того чоловіка(?) на собі і жити щасливо.
Ось так. Почали за здоров’я – закінчили, знаєте за що.. завжди у мене так:)
Чудове 8 березня 2008 року
Сьогодні я мала випадкову зустріч. Цікаво, чи це через це я не можу спати? Чи і через це теж – швидше за все. Зустріч була з моїм власним, щоправда двоюрідним братом – сином мого рідного дядька. Я бігла по місту, зробивши дві корисних справи і плануючи зробити третю – побігти до себе, захопити підручники – і на френч. Він сидів в машині, тій самій, що і 5 років тому, що в ній катав мене по, на його думку, незнайомому мені Києву на моєму першому – проводив мені адаптацію за проханням, як потім виявилося, його дядечка, і говорив по телефону. Одразу впізналися, добре, що зараз такий вік, що всі не дуже змінюються, хоча бачились ми востаннє мабуть рік тому – такі от активні родинні зв’язки. Чомусь про них завжди багато говориться: дзвоніть, пишіть, заходьте, але слова залишаються словами. Писатиму кузен, хоч слово і трохи імпозантне, та брат в мене тільки один! Так от він миттєво зорієнтувався – ідемо пити каву. Час був – пішли, сіли, замовили – в Реддіссоні чи як там його – любить викрутаси, хоча там побачила дуже цікавого чоловіка старших середніх років, що виглядав як класичний англійський буржуа, з домішком аури митця в епірансі, а говорив західноукраїнською вишуканою українською, вибачте за сумбур, от і думаю: звідки приїхав, і яким вітром його занесло в цей російськомовно-замучений Київ?! Сидимо, говоримо. Як я, як він. Одружився – знаю, дійшли, вибачте, плітки. Щось уже одруження піддістало – дружина тягне гроші, старша. Це та, що ти мені 5 років тому розказував, що поїхала від тебе в Німеччину шукати долі –ага, вона, - має дочку-першокурсницю, а тобі тридцять – промовчала. А я потовстів – не знала, чи можна тобі це сказати, - та ладно, ми ж родичі(!), так потовстів – що так? Ну, сімейне життя – ха-ха! А ти не змінилася, похудала, чимось займаєшся? І далі пішло: Як можна було вийти на передодні 8 березня в місто в кросівках? так, класні, але треба шпилька, т.д. Треба міняти імідж, ходити по клубах, виходити в світ і шукати чоловіка, по-іншому благополуччя не будується, зараз уже немає того, що ти шукаєш, в бібліотеках нікого потрібного не знайдеш. – та, я б сказала, там ніхто зараз уже і не сидить – все через нет – скачав – вставив – здав. Через пару років уже буде пізно, 25 – уже серйозний вік, чоловіки їздять і сидять з 18-20 літніми - я сам це все добре знаю, досвіду трохи є. Треба тобою зайнятися: ну, там, короткі спідниці, високі підбори, колготки в сіточку і одночасно зі стрілкою, глибокі декольте, багато мейк-апу і нова зачіска, приходиш – на панель! – здогадалась я, - ні, - в клубчик, пару коктельчіків, чік-пук і т.д. - чоловіки кидаються на яскраве і стервозне. Твій пішов? до блондинки? стервозна? – не знаю, не спілкувалась, але фото такі – отож. Ти що, хочеш мене подорожче продати заміж? – ще скажи, хочу отримати комісію. Ну чого, казав же раніше, що продаси арабському шейху, а тепер нашому товстосуму. Ти ж сам казав, що я негуляща – я казав? - а, ну, так, я не помиляюся, але так далеко не підеш. Не можна так, як мама – все робота, робота. – так, тут ти помовч, бо нічорта не знаєш – робота, бо додому йти не хочеш, а дехто вам порозказував!.. Але я так не зможу – я буду не я, я не така, зовсім, їх же мільйони, зараз всі такі однакові, значить, сидітиму сама – маму вже попередила, щоб не розраховувала на моє заміжжя. Ти краще скажи, яку другу освіту краще обрати із... е, нє – я б на твоєму місці пішов працювати, так, щоб вдягатися і ходив по клубам. Ага. А ти, до речі, що, російськомовних не сприймаєш? – ні. – ну, ясно. Хтось є? Та були пару – каву пили. Щось не пішло, чи то я їх, чи то вони мене не зрозуміли, таке. До речі, ти пам’ятаєш Л? – ми з нею часом непогано спілкуємося, вона тебе пам”ятає. – ага, так, що аж ні разу не привіталася в університеті. – розумієш, вона б привіталася, якби на тобі було армані. – ну то на фіга, питається, мені таке треба?! Біжиш на французьку? Хочеш за француза – та ні, просто, подобається, треба ж розвиватися. Ну, підкину. І треба буде з тобою піти кудись – ага, по-перше: чую це не в перше, а по-друге: що скаже дружина, що ти по клубам, хай навіть з сестрою? – скажу, що ділова зустріч. – ясно. Ну то що – зідзвонимося? – так, точно? – точно, тоді всім вітання!
І ось тепер скажіть: як можна спати, коли таке робиться?!!!! Від думок можна здуріти, не те що отримати безсонню. Невже світ дійсно не такий, яким я його бачу, невже він так на багато гірший, невже не залишилось нормальних чоловіків, жінок, зустрічей, спілкування, шлюбів? Невже тепер дійсно все зводиться до ринкових відносин: „купився – продалася” або варіанти на цю тему, невже „товар” необхідно загортати у цікаво-еротичну обгортку, аби чоловік-дитина зацікавився, причому, аби він став „об’єктом”, у нього має бути достойний прес, але не в плані достойної фізичної форми, а в плані обсягу банкнот в його гаманці, на рахунку, де-інде, а також готовності їх витрачати на подругу – ляльку?! Невже треба буквально подалі засунути свій внутрішній світ, інтелект і думки з усіх питань і перетворитися на цю ляльку заради матеріального комфорту? Цікаво, це реально у когось вийшло – ляльок по природі або за вихованням (є і такі!) до уваги не беремо – запхати своє я на дальню полицю бабусиної шафи і там і тримати, а у розмовах дозволяти собі казати виключно два слова: так-ні? Невже щоб зберегти себе, сьогодні уже не варто розраховувати знайти когось, хто все те розділить, так само, як і не варто розраховувати, що він буде готовий тебе разом з твоїм інтелектом забезпечувати? І постає ще одне питання: невже жінка дійсно так мало може сама добитися, що їй дають поради чимшвидше виходити на полювання навіть близькі родичі? А що, як я не хочу полювати? Якщо хочу бути впольованою? Що тоді? Що ж, психоаналізом доведена можливість заміщення одних джерел самореалізації іншими. Побачимо.
8/03/08, 2.56 am
І ось тепер скажіть: як можна спати, коли таке робиться?!!!! Від думок можна здуріти, не те що отримати безсонню. Невже світ дійсно не такий, яким я його бачу, невже він так на багато гірший, невже не залишилось нормальних чоловіків, жінок, зустрічей, спілкування, шлюбів? Невже тепер дійсно все зводиться до ринкових відносин: „купився – продалася” або варіанти на цю тему, невже „товар” необхідно загортати у цікаво-еротичну обгортку, аби чоловік-дитина зацікавився, причому, аби він став „об’єктом”, у нього має бути достойний прес, але не в плані достойної фізичної форми, а в плані обсягу банкнот в його гаманці, на рахунку, де-інде, а також готовності їх витрачати на подругу – ляльку?! Невже треба буквально подалі засунути свій внутрішній світ, інтелект і думки з усіх питань і перетворитися на цю ляльку заради матеріального комфорту? Цікаво, це реально у когось вийшло – ляльок по природі або за вихованням (є і такі!) до уваги не беремо – запхати своє я на дальню полицю бабусиної шафи і там і тримати, а у розмовах дозволяти собі казати виключно два слова: так-ні? Невже щоб зберегти себе, сьогодні уже не варто розраховувати знайти когось, хто все те розділить, так само, як і не варто розраховувати, що він буде готовий тебе разом з твоїм інтелектом забезпечувати? І постає ще одне питання: невже жінка дійсно так мало може сама добитися, що їй дають поради чимшвидше виходити на полювання навіть близькі родичі? А що, як я не хочу полювати? Якщо хочу бути впольованою? Що тоді? Що ж, психоаналізом доведена можливість заміщення одних джерел самореалізації іншими. Побачимо.
8/03/08, 2.56 am
Роздуми останнього дня лютого високосного року
Життя - дивна штука. Так – це не новина, але я не перестаю ловити себе на цій думці. Мені цікаво, невже там на горі дійсно нікого або нічого більшого немає, і життям керує сліпий випадок (бо воно-то видно, що навіть якщо від нас щось і залежить, то не зовсім багато, а вірніше – зовсім не багато!)?
Є і наступне питання: невже тому, хто чи що там на горі, дійсно весело гратися у ці ігри з людиною – сходити і розходити її дороги з іншими людьми, перетинати їх, химерно схрещувати, а потім нещадно руйнувати ці схрещення, вводити в життя нові й стирати попередні, що вже встигли стати рідними та важливими, персонажі, наражаючи маленьку людину на різного ступеня переживання, страждання, мандраж, меланхолію, депресію, самовкопування і самознищення?!!!
Перехресні стежки. Великі ігри. Ігри з людиною.
Невже влада – настільки потужний інструмент, що ніхто не може опиратися руйнівному бажанню погратися із чужими почуттями, свідомістю, життям врешті-решт?!
Пройдемося прикладами. Людина, яку я вважала мало не найближчою подругою ще півтора року тому, взяла і абсолютно егоїстично зрадила, дбала тільки про власні інтереси і бажання і реалізовувала їх за рахунок комфорту інших. Було нічого не зрозуміло і дуже прикро. Розмови до порозуміння не призвели. Я навіть не знаю, чи вона розуміє, чому ми не спілкуємося зараз. Такі, як правило, назад не оглядаються і над подібними дурницями не задумуються. Випадкова зустріч в метро досі приносить неприємне відчуття і біль в серце. Стежки розійшлися, але комусь, певне, їх періодичні схрещення приносять купу хворобливого задоволення.
В той самий період я абсолютно не сприймала іншої людини – чи то через власну зверхність, чи то вона дійсно проколювалась – вже не знаю точно, але я пояснила свої тодішні відчуття і походження такого ставлення. Тепер ми друзі і досить непогані – розраховувати на підтримку і допомогу можна завжди. І це взаємно. Але наші дороги не пересікалися протягом півтора року, хоча ми ділили ту саму житлову площу. Як таке можливо?
Йдемо далі. З ним ми мали залишитись друзями при будь-якому розкладі. Казав, що можу розраховувати в будь-який момент. Як прийшлося – а от і ні! Зверталася двічі – відповіді ввічливі, сухі, чужі – нічого не можна зробити – тримайся – бувай. Отак. Чого варті обіцянки, коли я вже, виявляється, абсолютно чужа людина в його житті – є закоханість, є про кого дбати, очевидно, є друзі. Нові. Ну що ж – успіху. Ті три роки наче випали зі світового часового відрізку, а головне – вони випали з наших життів – ми були, але вже не є. Чи ми були? На якому етапі й хто з нас повернув не туди, хто направив, штовхнув одного, а потім другого в інший напрямок, в пошуках кращого або й просто іншого? Невже ми самі зробили свій вибір щодо подальшого шляху – кожен у власному напрямі?
Наступне. Він не розумів, що все настільки серйозно. От мені цікаво – що, сліпий? Чи засліплений? Наче ж ні, - чуйний, свідомий, розумний і так далі. Але щось не те. Ну добре, поведінку жінки не можна завжди трактувати однозначно. Слова жінки не завжди можна сприймати однозначно. Але ж тексти, тексти – написано все чітко, практично прямо і прозоро – напрягатися і виловлювати будь-що між рядків необхідності не те що немає, а і не передбачалося! Читай і дій – все в твоїх руках! Ні, не побачив, не зрозумів, не запідозрив. Все в руках, але, очевидно, не в наших. Чому ніхто на горі не розкрив очі, не зробив так, аби дійшло, питається?!! Чи це якийсь хитромудрий план, на тему: а ну глянемо, як вони з цим розберуться?! Ні, вони-то розберуться, але для чого все так ускладнювати? – Замало веселощів? Гей, там – на горі – ми ж не іграшки!!!!
Ще наступне: я вже про це писала. Люди з потенційно тими самими характеристиками і властивостями приходять в наше життя на заміну своїх попередників. Це хтось навмисне закріпив конкретні шаблони? Це на все життя? Не склалося з одними – прийдуть наступні, а головне – схожі. З певними варіаціями – вік, мерітал статус, трохи більше або менше посередності, трохи більше або менше досвіду, відповідно – різний ступень закоренілості у власних звичках, переконаннях і наявності комплексів (в переважній більшості актуально для чоловіків). Знову ж таки - все вирішено за нас, чи це ми самі на підсвідомому рівні обираємо, власноруч приводимо у своє життя людей зі схожими характерами, подібними типажами, які нам не те що б імпонують (не без цього до певної міри) – ми звиклі саме до таких людей, тому саме ними себе і оточуємо, в нових варіаціях, якщо з попередніми не складається – спілкування, дружба, стосунки, кохання, партнерські відносини??? Чому нова людина має так болюче нагадувати попередню, але при цьому подобатися? Чому маємо знову і знову наражатися на ті самі граблі, але не в змозі цьому опиратися?
Можливо, слід навчитися обирати інших людей, з іншими зовнішніми, а тим паче – внутрішніми характеристиками? Як би це зробити, якщо життя або дещо інше все більше й більше показує свою химерність і всемогутність?
Як обрати – своїх людей, свій шлях, визначити свої наступні дії самостійно, з можливістю нарікати виключно на себе самих у разі чого – як, - якщо вже давно відомо, що життя – є гра. Але граємо не ми самі. Грають нами. Ми – іграшки. Маріонетки. Супротив не має сенсу. Все безнадійно вирішено за нас. Це аксіома. Заперечення – лише риторика. Відповідь – невідома.
Є і наступне питання: невже тому, хто чи що там на горі, дійсно весело гратися у ці ігри з людиною – сходити і розходити її дороги з іншими людьми, перетинати їх, химерно схрещувати, а потім нещадно руйнувати ці схрещення, вводити в життя нові й стирати попередні, що вже встигли стати рідними та важливими, персонажі, наражаючи маленьку людину на різного ступеня переживання, страждання, мандраж, меланхолію, депресію, самовкопування і самознищення?!!!
Перехресні стежки. Великі ігри. Ігри з людиною.
Невже влада – настільки потужний інструмент, що ніхто не може опиратися руйнівному бажанню погратися із чужими почуттями, свідомістю, життям врешті-решт?!
Пройдемося прикладами. Людина, яку я вважала мало не найближчою подругою ще півтора року тому, взяла і абсолютно егоїстично зрадила, дбала тільки про власні інтереси і бажання і реалізовувала їх за рахунок комфорту інших. Було нічого не зрозуміло і дуже прикро. Розмови до порозуміння не призвели. Я навіть не знаю, чи вона розуміє, чому ми не спілкуємося зараз. Такі, як правило, назад не оглядаються і над подібними дурницями не задумуються. Випадкова зустріч в метро досі приносить неприємне відчуття і біль в серце. Стежки розійшлися, але комусь, певне, їх періодичні схрещення приносять купу хворобливого задоволення.
В той самий період я абсолютно не сприймала іншої людини – чи то через власну зверхність, чи то вона дійсно проколювалась – вже не знаю точно, але я пояснила свої тодішні відчуття і походження такого ставлення. Тепер ми друзі і досить непогані – розраховувати на підтримку і допомогу можна завжди. І це взаємно. Але наші дороги не пересікалися протягом півтора року, хоча ми ділили ту саму житлову площу. Як таке можливо?
Йдемо далі. З ним ми мали залишитись друзями при будь-якому розкладі. Казав, що можу розраховувати в будь-який момент. Як прийшлося – а от і ні! Зверталася двічі – відповіді ввічливі, сухі, чужі – нічого не можна зробити – тримайся – бувай. Отак. Чого варті обіцянки, коли я вже, виявляється, абсолютно чужа людина в його житті – є закоханість, є про кого дбати, очевидно, є друзі. Нові. Ну що ж – успіху. Ті три роки наче випали зі світового часового відрізку, а головне – вони випали з наших життів – ми були, але вже не є. Чи ми були? На якому етапі й хто з нас повернув не туди, хто направив, штовхнув одного, а потім другого в інший напрямок, в пошуках кращого або й просто іншого? Невже ми самі зробили свій вибір щодо подальшого шляху – кожен у власному напрямі?
Наступне. Він не розумів, що все настільки серйозно. От мені цікаво – що, сліпий? Чи засліплений? Наче ж ні, - чуйний, свідомий, розумний і так далі. Але щось не те. Ну добре, поведінку жінки не можна завжди трактувати однозначно. Слова жінки не завжди можна сприймати однозначно. Але ж тексти, тексти – написано все чітко, практично прямо і прозоро – напрягатися і виловлювати будь-що між рядків необхідності не те що немає, а і не передбачалося! Читай і дій – все в твоїх руках! Ні, не побачив, не зрозумів, не запідозрив. Все в руках, але, очевидно, не в наших. Чому ніхто на горі не розкрив очі, не зробив так, аби дійшло, питається?!! Чи це якийсь хитромудрий план, на тему: а ну глянемо, як вони з цим розберуться?! Ні, вони-то розберуться, але для чого все так ускладнювати? – Замало веселощів? Гей, там – на горі – ми ж не іграшки!!!!
Ще наступне: я вже про це писала. Люди з потенційно тими самими характеристиками і властивостями приходять в наше життя на заміну своїх попередників. Це хтось навмисне закріпив конкретні шаблони? Це на все життя? Не склалося з одними – прийдуть наступні, а головне – схожі. З певними варіаціями – вік, мерітал статус, трохи більше або менше посередності, трохи більше або менше досвіду, відповідно – різний ступень закоренілості у власних звичках, переконаннях і наявності комплексів (в переважній більшості актуально для чоловіків). Знову ж таки - все вирішено за нас, чи це ми самі на підсвідомому рівні обираємо, власноруч приводимо у своє життя людей зі схожими характерами, подібними типажами, які нам не те що б імпонують (не без цього до певної міри) – ми звиклі саме до таких людей, тому саме ними себе і оточуємо, в нових варіаціях, якщо з попередніми не складається – спілкування, дружба, стосунки, кохання, партнерські відносини??? Чому нова людина має так болюче нагадувати попередню, але при цьому подобатися? Чому маємо знову і знову наражатися на ті самі граблі, але не в змозі цьому опиратися?
Можливо, слід навчитися обирати інших людей, з іншими зовнішніми, а тим паче – внутрішніми характеристиками? Як би це зробити, якщо життя або дещо інше все більше й більше показує свою химерність і всемогутність?
Як обрати – своїх людей, свій шлях, визначити свої наступні дії самостійно, з можливістю нарікати виключно на себе самих у разі чого – як, - якщо вже давно відомо, що життя – є гра. Але граємо не ми самі. Грають нами. Ми – іграшки. Маріонетки. Супротив не має сенсу. Все безнадійно вирішено за нас. Це аксіома. Заперечення – лише риторика. Відповідь – невідома.
Thursday, February 7, 2008
Про садизм, мазохізм, боротьбу і багато іншого
Боже, - в голові такий потік думок, це не просто потік – це вихор – думок і почуттів одразу, і він проситься назовні, він волає: випусти мене, дай мені волю, дай глянути на світ, дай повітря, але як тільки сідаю за папір: ступор. Чому це так?! Спробую. Спробую. Зможу.
Так от – ти – садист, а я, судячи з усього мазохістка. Отак і живемо. Від пригоди до пригоди. Від відносного загоєння ран до їх цілковитого роз”ятрування.
Зараз саме такий час. Знову. Знову ти когось знайшов і навіть, за твоїми власними словами за підписами фото на загальному сайті „друзів”, закохався, знайшов „любімую”. Більше того, ти вважав, що мені неодмінно докладуть обстановку, і я знатиму. Із сторонніх джерел. І тобі нічогенько не треба буде говорити чи пояснювати. Ти правий, мені сказали, звичайно, попередили, звернули увагу, застерегли, але – як же це жорстоко!
Я тобі вже, здається, казала, що ти переплюнув мене в жорстокості на сто тисяч мільйонів пунктів!
Так же не робиться, і ти це знаєш!
І я страждаю. Але і отримую від цього хворобливе задоволення.
І ти, судячи з усього, теж. Ну і парочкою ж ми були. Навіть є, не дивлячись на відстань, на сторонніх (бо всі інші будуть сторонніми до того часу, поки ними не станемо ми самі поміж собою). Садист і мазохістка – супер! Та не дуже.
А ще, виявляється, це все було давно! Зовсім давно ти приходив до мене проситися назад після всього, що дозволив собі зробити і сказати, просячи вислухати, зрозуміти, пробачити, забути, прийняти і ще там щось. Як же давно це було? Так, дайте подумати... – А, так, – то ж був листопад. Ти уточнив: початок листопада. А, ну то це все кардинально змінює, бо це ж аж цілих два місяці минуло!!! А ти ж ще і на новий рік мені дзвонив, ти хоч пам”ятаєш, що ти вкладав у свій голос? А, сорі, вже певне ні, бо ти вже вкладаєш щось інше деінде.
Мені цікаво, оце таке чоловічо-хлоп”яче кохання?! Та це ж захоплення 13-літнього дівчиська, а не чоловіка!!!! І то ці самі дівчиська здатні на глибші почуття!
Йдемо далі(маю виказати все, бо якщо знову дозволю собі зірватися на сльози на роботі, буде погано).
Що ти вкладав в слова „я боротимусь за тебе!”?! От мені зовсім це не зрозуміло. Так, раз запросив у кіно, раз на вечерю – відмовилась. Бо було надто боляче, надто свіже все. А що ти думав я зроблю – пострибаю зайчиком за тобою, як тільки ти скажеш, що все зрозумів?! То таке ти казав не раз. А довести власні благородні наміри, бути поряд, коли потрібен, показати готовність відстоювати і не відпускати – цього я так і не побачила. На жаль. Знову. Ти відпустив вперше, і вдруге, і втретє, і не в останнє. Я тонула, а ти дивився і казав: я буду боротись! Ну не цирк, га?
Просто так, для нотатки. Або для майбутнього, хай і не мого. Переважна більшість дівчат бачать завойування себе як рішучі дії, а не слова. Ти не запрошуєш в кіно – ти купуєш квитки, приходиш, кажеш збиратися. Все. Немає часу для роздумів і відмов. Вона не бере трубку – приходиш зустріти з роботи „по-умолчанію”, йдете пити каву або чарку чогось більш алкогольного. До речі, вибачатися приходиш з квітами і м”якою іграшкою – капітуляція практично гарантована. Коли ти дзвониш з дому, то не кажеш, що тим там зараз сам – ти питаєш, чи вона не хоче приїхати, бо ти чекаєш і тобі плювати на весь зовнішній світ. Ну і так далі.
Цікаво, що про це так багато написано і наговорено, але жодного прикладу правильного завоювання чи завоювання в принципі так побачити і не довелося. Маю надію...
Мені шкода тебе. Бо у тебе понад сотню друзів. Багато. Всі. А значить – нікого. Ти одинокий, і ти це знаєш. Хоча в ту нашу розмову, точніше, коли я виговорювала тобі все, що думаю про тебе і твоїх со-коллд друзів після твого зникнення, то ти навіть подякував – тоді ти все зрозумів. Раптово. Завдяки мені. Я тобі відкрила на все очі. Очевидно, то були лише слова. В черговий раз.
Ще мені тебе шкода, бо ти, як і вона, виставили себе разом на загальний огляд: це ми! Це ми!
Справжнє не виставляють на людський суд. Істинне тільки для двох. Інакше його можна занапастити. Якщо напасті не боїшся – це не воно. Ну що ж – гуляй, успіху. Цікаво, що я тобі казала завести собі тусовщицю – так і вийшло. Добре, що знайшлась та, хто розділить твоє захоплення бурхливим клубним нічним життям. Бо я, як ти знаєш, бачу ніч зовсім по-іншому. Податися в провидиці, чи що?!
І ще одне. Чорт, забула, що.
А: знаєш, хотіла піти на кримінал. Коли ще не знала про це все. Хотіла вдертися на твою сторінку під твоїм іменем, щоб подивитися, чим ти живеш. Мене спитали: ти маєш варіанти паролю? Я: звичайно, безліч, бо знаю його!
Як я помилялась. Я зрозуміла це після першої ж спроби – я тебе не знаю. Більше. Абсолютно. Я не знаю, чим ти живеш, хто ти є, ким ти став, що для тебе святе, а що другорядне.
Я знаю, що розпечений біль всередині – це не ревність, не почуття власності, як говорять подруги. Бо це так не болить. Якщо ревнуєш, то можеш злитись, біситись, дратуватися. Але на істеричні сльози тебе ніколи не зриватиме. Це дають про себе знати почуття. Ті, що були і рік, і два роки тому. Ті, які так і не отримали відповіді. Ті, що жеруть тебе із середини.
Тільки, є одна поправка: почуття-то все ще є, а об”єкта вже немає. Він змінився. Він зник. Трансформувався в іншу істоту. Розщепився на мільярди дрібних молекул.
Питання: Куди ж я все це подіну?!
Так от – ти – садист, а я, судячи з усього мазохістка. Отак і живемо. Від пригоди до пригоди. Від відносного загоєння ран до їх цілковитого роз”ятрування.
Зараз саме такий час. Знову. Знову ти когось знайшов і навіть, за твоїми власними словами за підписами фото на загальному сайті „друзів”, закохався, знайшов „любімую”. Більше того, ти вважав, що мені неодмінно докладуть обстановку, і я знатиму. Із сторонніх джерел. І тобі нічогенько не треба буде говорити чи пояснювати. Ти правий, мені сказали, звичайно, попередили, звернули увагу, застерегли, але – як же це жорстоко!
Я тобі вже, здається, казала, що ти переплюнув мене в жорстокості на сто тисяч мільйонів пунктів!
Так же не робиться, і ти це знаєш!
І я страждаю. Але і отримую від цього хворобливе задоволення.
І ти, судячи з усього, теж. Ну і парочкою ж ми були. Навіть є, не дивлячись на відстань, на сторонніх (бо всі інші будуть сторонніми до того часу, поки ними не станемо ми самі поміж собою). Садист і мазохістка – супер! Та не дуже.
А ще, виявляється, це все було давно! Зовсім давно ти приходив до мене проситися назад після всього, що дозволив собі зробити і сказати, просячи вислухати, зрозуміти, пробачити, забути, прийняти і ще там щось. Як же давно це було? Так, дайте подумати... – А, так, – то ж був листопад. Ти уточнив: початок листопада. А, ну то це все кардинально змінює, бо це ж аж цілих два місяці минуло!!! А ти ж ще і на новий рік мені дзвонив, ти хоч пам”ятаєш, що ти вкладав у свій голос? А, сорі, вже певне ні, бо ти вже вкладаєш щось інше деінде.
Мені цікаво, оце таке чоловічо-хлоп”яче кохання?! Та це ж захоплення 13-літнього дівчиська, а не чоловіка!!!! І то ці самі дівчиська здатні на глибші почуття!
Йдемо далі(маю виказати все, бо якщо знову дозволю собі зірватися на сльози на роботі, буде погано).
Що ти вкладав в слова „я боротимусь за тебе!”?! От мені зовсім це не зрозуміло. Так, раз запросив у кіно, раз на вечерю – відмовилась. Бо було надто боляче, надто свіже все. А що ти думав я зроблю – пострибаю зайчиком за тобою, як тільки ти скажеш, що все зрозумів?! То таке ти казав не раз. А довести власні благородні наміри, бути поряд, коли потрібен, показати готовність відстоювати і не відпускати – цього я так і не побачила. На жаль. Знову. Ти відпустив вперше, і вдруге, і втретє, і не в останнє. Я тонула, а ти дивився і казав: я буду боротись! Ну не цирк, га?
Просто так, для нотатки. Або для майбутнього, хай і не мого. Переважна більшість дівчат бачать завойування себе як рішучі дії, а не слова. Ти не запрошуєш в кіно – ти купуєш квитки, приходиш, кажеш збиратися. Все. Немає часу для роздумів і відмов. Вона не бере трубку – приходиш зустріти з роботи „по-умолчанію”, йдете пити каву або чарку чогось більш алкогольного. До речі, вибачатися приходиш з квітами і м”якою іграшкою – капітуляція практично гарантована. Коли ти дзвониш з дому, то не кажеш, що тим там зараз сам – ти питаєш, чи вона не хоче приїхати, бо ти чекаєш і тобі плювати на весь зовнішній світ. Ну і так далі.
Цікаво, що про це так багато написано і наговорено, але жодного прикладу правильного завоювання чи завоювання в принципі так побачити і не довелося. Маю надію...
Мені шкода тебе. Бо у тебе понад сотню друзів. Багато. Всі. А значить – нікого. Ти одинокий, і ти це знаєш. Хоча в ту нашу розмову, точніше, коли я виговорювала тобі все, що думаю про тебе і твоїх со-коллд друзів після твого зникнення, то ти навіть подякував – тоді ти все зрозумів. Раптово. Завдяки мені. Я тобі відкрила на все очі. Очевидно, то були лише слова. В черговий раз.
Ще мені тебе шкода, бо ти, як і вона, виставили себе разом на загальний огляд: це ми! Це ми!
Справжнє не виставляють на людський суд. Істинне тільки для двох. Інакше його можна занапастити. Якщо напасті не боїшся – це не воно. Ну що ж – гуляй, успіху. Цікаво, що я тобі казала завести собі тусовщицю – так і вийшло. Добре, що знайшлась та, хто розділить твоє захоплення бурхливим клубним нічним життям. Бо я, як ти знаєш, бачу ніч зовсім по-іншому. Податися в провидиці, чи що?!
І ще одне. Чорт, забула, що.
А: знаєш, хотіла піти на кримінал. Коли ще не знала про це все. Хотіла вдертися на твою сторінку під твоїм іменем, щоб подивитися, чим ти живеш. Мене спитали: ти маєш варіанти паролю? Я: звичайно, безліч, бо знаю його!
Як я помилялась. Я зрозуміла це після першої ж спроби – я тебе не знаю. Більше. Абсолютно. Я не знаю, чим ти живеш, хто ти є, ким ти став, що для тебе святе, а що другорядне.
Я знаю, що розпечений біль всередині – це не ревність, не почуття власності, як говорять подруги. Бо це так не болить. Якщо ревнуєш, то можеш злитись, біситись, дратуватися. Але на істеричні сльози тебе ніколи не зриватиме. Це дають про себе знати почуття. Ті, що були і рік, і два роки тому. Ті, які так і не отримали відповіді. Ті, що жеруть тебе із середини.
Тільки, є одна поправка: почуття-то все ще є, а об”єкта вже немає. Він змінився. Він зник. Трансформувався в іншу істоту. Розщепився на мільярди дрібних молекул.
Питання: Куди ж я все це подіну?!
Tuesday, January 29, 2008
Just thoughts
Цікава штука – написання текстів, особливо творчих.
Людина живе собі, ходить у школу\університет, на роботу, деінде, і спостерігає за життям – своїм власним та інших людей, і описує його в своїх текстах. Але, зрозуміло, в основу всього написаного покладаються власні почуття і думки. Принаймні, будь-які події пропускаються людиною через призму власного розуміння і світосприйняття.
Та зараз не про це.
Як виходить так, що текст стає закінченим?
Людина думає над чимось, виношує в собі почуття, думки і слова. Останні формулюються у речення – короткі або довгі, особові і безособові, закінчені й обірвані на півслові.
В один момент людина починає викладати все це на папір, бо інакше не може, інакше голова розірветься від думок, а серце захлинеться почуттями.
Тож людина пише, пише, пише. І раптом – написано все. Перечитали раз, другий, хтось третій – щось дописано, щось виправлено, щось викреслено.
А тоді – все – настав момент, коли людина читає власне творіння і вже нічого додавати чи виправляти не потрібно – нові слова стануть зайвими, правка зіпсує те, що йшло від душі.
Питання: чи досягають тексти дійсно власної досконалості в певний момент? Чи дійсно вони більше не потребують виправлень або доповнень?
Чи це обмеженість бачення власних текстів їхнім автором?
Чи має право читач вносити власні корективи у вже написане кимось?
Я не знаю правильних відповідей на ці питання. Та можу поділитись тією, яка єдино спадає на думку:
Ідеальних текстів не буває. Як і ідеальних людей.
Досконалість перших, а тому і других – в їх недосконалості.
Ось і все – дуже просто, правда ж?
Людина живе собі, ходить у школу\університет, на роботу, деінде, і спостерігає за життям – своїм власним та інших людей, і описує його в своїх текстах. Але, зрозуміло, в основу всього написаного покладаються власні почуття і думки. Принаймні, будь-які події пропускаються людиною через призму власного розуміння і світосприйняття.
Та зараз не про це.
Як виходить так, що текст стає закінченим?
Людина думає над чимось, виношує в собі почуття, думки і слова. Останні формулюються у речення – короткі або довгі, особові і безособові, закінчені й обірвані на півслові.
В один момент людина починає викладати все це на папір, бо інакше не може, інакше голова розірветься від думок, а серце захлинеться почуттями.
Тож людина пише, пише, пише. І раптом – написано все. Перечитали раз, другий, хтось третій – щось дописано, щось виправлено, щось викреслено.
А тоді – все – настав момент, коли людина читає власне творіння і вже нічого додавати чи виправляти не потрібно – нові слова стануть зайвими, правка зіпсує те, що йшло від душі.
Питання: чи досягають тексти дійсно власної досконалості в певний момент? Чи дійсно вони більше не потребують виправлень або доповнень?
Чи це обмеженість бачення власних текстів їхнім автором?
Чи має право читач вносити власні корективи у вже написане кимось?
Я не знаю правильних відповідей на ці питання. Та можу поділитись тією, яка єдино спадає на думку:
Ідеальних текстів не буває. Як і ідеальних людей.
Досконалість перших, а тому і других – в їх недосконалості.
Ось і все – дуже просто, правда ж?
Monday, January 28, 2008
Наперед
Ти відрізаєш своє волосся. Довжину „набагато нижче лопаток” змінено практично на „каре”. Тобі личить. Дійсно. Проте, це робиться не суто з міркувань краси чи моди. Це такий акт. Акт самоспалення. Свідомого спалення мостів. Акт зміни. Прощання з самою собою. Собою колишньою.
Це прощання з усіма попередніми, з усіма колишніми і навіть тими, кого в цю категорію занести можна лише з певною натяжкою. Але головне – це прощання з ним, бо він просив тебе не робити цього, бо інакше ти вже не будеш його. Так, він це знав. І ти це знаєш. І робиш усе свідомо. Шкода, що не можна під самий корінь – застереження краси і моди все ж діють.
Це прощання з усим тим, що ти робила до цього моменту в своєму житті. Волосся – як тягар, що тягне тебе туди, де ти вже бути не хочеш. На ньому – роздуми, плани і мрії тебе колишньої. На ньому – весь попередній досвід – позитивний і негативний, та ти хочеш скинути його в принципі, без розбору, хочеш відчути легкість як тоді, коли можна вільно мотати головою туди-сюди. Ти хочеш вільно летіти далі. Хочеш знову здобути дитячу відкритість світові, а не дивитись у простір через призму власного досвіду. Ти віриш, що це через твій досвід нічого не виходить, бо ти ним засліплена. І певною мірою це так.
Ти не можеш адекватно та беззастережно сприймати людей, їхні вчинки та світ загалом. Ти судиш суворо, швидко, дивлячись тільки на поверхню. Тебе не цікавить, що там у середині. Тебе це не стосується. Ти ж така досвідчена – багато пережила, багато бачила. І ти не хотіла змінюватись довгий час. Не бачила потреби. Не вважала це необхідною умовою для руху вперед.
Та зараз щось змінилось. І, мабуть, ти сама почала змінюватися, а щоб закріпити зміни в собі, вирішила розібратися в собі і знайти корінь зла. Все виявилось просто – зло у волоссі. Ти вирішила його позбутися, відрізавши його так максимально, як ще ніколи до цього – ритуальне обрізання волосся, про яке знаєш тільки ти.
Тож ти вийдеш із перукарні вже зовсім іншою людиною. Вийдеш легко, граційно, з відкритою світові усмішкою, впевнена у своїй красі і силі йти, ні – летіти далі. Ти віритимеш, що твоя маленька хитрість спрацює.
Та правда в тому, що люди не змінюються. І ти залишишся самою собою, принаймні, на переважну частину твого Я, зі своїм же досвідом, з відбитками життів інших людей та тобі, з плямами твоїх з ними стосунків на твоєму тілі, у твоєму мозку, у твоїй душі.
Тільки тепер ти нова відрізнятиметься від тебе колишньої єдиним – коротким волоссям.
PS: when it was written I knew nothing about the new one and his love for her. i got to know only on Mo, 4th Febr 08. it is Thur, 7th Febr 08. i didn't have my hair cut, it's still there as well as my feelings and dying heart.
Це прощання з усіма попередніми, з усіма колишніми і навіть тими, кого в цю категорію занести можна лише з певною натяжкою. Але головне – це прощання з ним, бо він просив тебе не робити цього, бо інакше ти вже не будеш його. Так, він це знав. І ти це знаєш. І робиш усе свідомо. Шкода, що не можна під самий корінь – застереження краси і моди все ж діють.
Це прощання з усим тим, що ти робила до цього моменту в своєму житті. Волосся – як тягар, що тягне тебе туди, де ти вже бути не хочеш. На ньому – роздуми, плани і мрії тебе колишньої. На ньому – весь попередній досвід – позитивний і негативний, та ти хочеш скинути його в принципі, без розбору, хочеш відчути легкість як тоді, коли можна вільно мотати головою туди-сюди. Ти хочеш вільно летіти далі. Хочеш знову здобути дитячу відкритість світові, а не дивитись у простір через призму власного досвіду. Ти віриш, що це через твій досвід нічого не виходить, бо ти ним засліплена. І певною мірою це так.
Ти не можеш адекватно та беззастережно сприймати людей, їхні вчинки та світ загалом. Ти судиш суворо, швидко, дивлячись тільки на поверхню. Тебе не цікавить, що там у середині. Тебе це не стосується. Ти ж така досвідчена – багато пережила, багато бачила. І ти не хотіла змінюватись довгий час. Не бачила потреби. Не вважала це необхідною умовою для руху вперед.
Та зараз щось змінилось. І, мабуть, ти сама почала змінюватися, а щоб закріпити зміни в собі, вирішила розібратися в собі і знайти корінь зла. Все виявилось просто – зло у волоссі. Ти вирішила його позбутися, відрізавши його так максимально, як ще ніколи до цього – ритуальне обрізання волосся, про яке знаєш тільки ти.
Тож ти вийдеш із перукарні вже зовсім іншою людиною. Вийдеш легко, граційно, з відкритою світові усмішкою, впевнена у своїй красі і силі йти, ні – летіти далі. Ти віритимеш, що твоя маленька хитрість спрацює.
Та правда в тому, що люди не змінюються. І ти залишишся самою собою, принаймні, на переважну частину твого Я, зі своїм же досвідом, з відбитками життів інших людей та тобі, з плямами твоїх з ними стосунків на твоєму тілі, у твоєму мозку, у твоїй душі.
Тільки тепер ти нова відрізнятиметься від тебе колишньої єдиним – коротким волоссям.
PS: when it was written I knew nothing about the new one and his love for her. i got to know only on Mo, 4th Febr 08. it is Thur, 7th Febr 08. i didn't have my hair cut, it's still there as well as my feelings and dying heart.
I AM NO HOLIDAY GIRL
Holiday girl. That’s exactly what he said looking straight into my eyes sitting at his table two meters from me and trying to remember some new words in Russian associating them with a specific situation. That was his way of learning a language. And that was what he realized just by one quick glance at me having my lunch.
Cool, huh?! Thanks a lot lad, now I’ll know what people think about me. Or is it only foreigners, 40-year old or something guys with no family, no specific place one could call home, no proper job, no business, no nothing?
Well, yeah, - long dark brown hair, quite nice-looking face with a smile on it, youth in the end – did it occur to you just because of this?! Without talking to me a single time, without trying to find out whether I am a stupid doll or a rich personality and then say or even think things like that?
You know, almost every girl here is nice-looking. Nice-looking or even beautiful. And that doesn’t mean they all are stupid and all they want is to do modeling or singing or find a rich guy and to spend his money on shopping, spa-saloons, vacations and parties.
Usually they are smart, studying well enough and working hard on typical men-jobs without looking for easy ways unlike you do. Actually, they are more men now than you are. So don’t you dare to judge by a girl’s appearance only!
Just wanted to make it clear. We are not holiday girls!
Cool, huh?! Thanks a lot lad, now I’ll know what people think about me. Or is it only foreigners, 40-year old or something guys with no family, no specific place one could call home, no proper job, no business, no nothing?
Well, yeah, - long dark brown hair, quite nice-looking face with a smile on it, youth in the end – did it occur to you just because of this?! Without talking to me a single time, without trying to find out whether I am a stupid doll or a rich personality and then say or even think things like that?
You know, almost every girl here is nice-looking. Nice-looking or even beautiful. And that doesn’t mean they all are stupid and all they want is to do modeling or singing or find a rich guy and to spend his money on shopping, spa-saloons, vacations and parties.
Usually they are smart, studying well enough and working hard on typical men-jobs without looking for easy ways unlike you do. Actually, they are more men now than you are. So don’t you dare to judge by a girl’s appearance only!
Just wanted to make it clear. We are not holiday girls!
Tuesday, January 8, 2008
Знаки уваги:)
Ось ти надіслав мені короткий меседж – привітання із Різдвом. Для чого, питається ти це зробив, га? Для чого?
Ні, якби повідомлення прийшло уранці (не занадто рано, звичайно, бо ефект був би тим самим, бо ж людина прокинулась, і одразу згадала про людину іншу – і, оп – мій телефон радісно повідомляє про нові надходження до моєї скрині – висновки знову двозначні), а вдень, після обіду, ввечері, години так до восьмої, то я б вирішила, що ти як людина чемна вітаєш усих тих, хто тільки є в записній книжці твого мобільного телефону... але ж не о пів на десяту ночі! Я, до речі, могла би вже і спати, дійсно, чому б ні – завтра робочий день, перший для країни після тривалих новорічно-різдвяних (увесь світ, до речі, від нас у шоці!) канікул (а для мене так і того більше – тижні зо три відпочивала!).
Це вже мовчу про запізніле вітання(?) на Миколая – 20 грудня о 23-й годині. Ми практично колективно (колектив складався з моєї спільниці (плагіат, ай ноу:) та мене, надзвичайно задоволених життям через певну послідовність подій того вечора, суттєвим елементом яких був концерт ЕЕ!) намагалися зрозуміти, що б воно значило по проходженню чотирьох тижнів запеклої мовчанки?! Зізнаюся, раціонального пояснення віднайти не вдалося (а кажуть, що то жінки нераціональні створіння, ага, так воно і є, панове!). Проте, були варіанти. Перший: ти святкував, трохи випив, потягнуло хоча б до когось (з ким не буває!). Не виключено, що повідомлення було розіслане кільком твоїм знайомим, сподіваюся, виключно жіночої статі (знущаюся, сорі – не могла втриматися), включно зі мною. Другий (песимістичний зовсім): ти помилився номером. Сумнівно, але теж варіант. Спроба пояснення дій чоловіка. Дорослого. Знову ж таки: АГА!!!! Щоб ви не сумнівалися, називається! Варіант третій: ти не знав, яким чином подати про себе знак по проходженню чотирьох тижнів (а я чекала дзвінка, запрошення, ініціативи, ще казна чого), то ж вирішив написати смс (о, ера цифрового зв”язку!) зі ймовірно дуже значущим, на твою думку, змістом.
До сьогоднішнього повідомлення застосовуються ті самі варіанти пояснень. Ну що ж, в будь-якому разі нічого з вище переліченого мене більше не спровокує до дій. Я вже зробила достатньо, аби виявити свою зацікавленість і навіть захоплення (було з самого початку). З твоєї ініціативи зустрілись двічі, причому вдруге – під приводом. Усі інші випадки – ініціатива моя і зовсім „безприводна”. Хто з нас двох чоловік, чорт забирай? Скільки чоловікові має бути років, аби він відповідно поводився, хоч хто-небудь відає?
Вибач, забула про головне пояснення. Тільки не повідомлень, а твого практично цілковитого зникнення, чи то навіть перебільшеної епізодичності в моєму житті – я тебе не цікавлю. Пояснення найпростіше, і ймовірно, єдино правильне. А повідомлення – то просто ввічливість, не дивлячись на зміст і час надсилання, так?!
Ні, якби повідомлення прийшло уранці (не занадто рано, звичайно, бо ефект був би тим самим, бо ж людина прокинулась, і одразу згадала про людину іншу – і, оп – мій телефон радісно повідомляє про нові надходження до моєї скрині – висновки знову двозначні), а вдень, після обіду, ввечері, години так до восьмої, то я б вирішила, що ти як людина чемна вітаєш усих тих, хто тільки є в записній книжці твого мобільного телефону... але ж не о пів на десяту ночі! Я, до речі, могла би вже і спати, дійсно, чому б ні – завтра робочий день, перший для країни після тривалих новорічно-різдвяних (увесь світ, до речі, від нас у шоці!) канікул (а для мене так і того більше – тижні зо три відпочивала!).
Це вже мовчу про запізніле вітання(?) на Миколая – 20 грудня о 23-й годині. Ми практично колективно (колектив складався з моєї спільниці (плагіат, ай ноу:) та мене, надзвичайно задоволених життям через певну послідовність подій того вечора, суттєвим елементом яких був концерт ЕЕ!) намагалися зрозуміти, що б воно значило по проходженню чотирьох тижнів запеклої мовчанки?! Зізнаюся, раціонального пояснення віднайти не вдалося (а кажуть, що то жінки нераціональні створіння, ага, так воно і є, панове!). Проте, були варіанти. Перший: ти святкував, трохи випив, потягнуло хоча б до когось (з ким не буває!). Не виключено, що повідомлення було розіслане кільком твоїм знайомим, сподіваюся, виключно жіночої статі (знущаюся, сорі – не могла втриматися), включно зі мною. Другий (песимістичний зовсім): ти помилився номером. Сумнівно, але теж варіант. Спроба пояснення дій чоловіка. Дорослого. Знову ж таки: АГА!!!! Щоб ви не сумнівалися, називається! Варіант третій: ти не знав, яким чином подати про себе знак по проходженню чотирьох тижнів (а я чекала дзвінка, запрошення, ініціативи, ще казна чого), то ж вирішив написати смс (о, ера цифрового зв”язку!) зі ймовірно дуже значущим, на твою думку, змістом.
До сьогоднішнього повідомлення застосовуються ті самі варіанти пояснень. Ну що ж, в будь-якому разі нічого з вище переліченого мене більше не спровокує до дій. Я вже зробила достатньо, аби виявити свою зацікавленість і навіть захоплення (було з самого початку). З твоєї ініціативи зустрілись двічі, причому вдруге – під приводом. Усі інші випадки – ініціатива моя і зовсім „безприводна”. Хто з нас двох чоловік, чорт забирай? Скільки чоловікові має бути років, аби він відповідно поводився, хоч хто-небудь відає?
Вибач, забула про головне пояснення. Тільки не повідомлень, а твого практично цілковитого зникнення, чи то навіть перебільшеної епізодичності в моєму житті – я тебе не цікавлю. Пояснення найпростіше, і ймовірно, єдино правильне. А повідомлення – то просто ввічливість, не дивлячись на зміст і час надсилання, так?!
Про іронічність життя
Ну от і жива іронія долі. Ні, її проявів у житті, звичайно, дуже багато. Але ось конкретний приклад, на якому я себе зловила, тобто зловила себе на його фіксації і подальшому карбуванні у досить ненадійному місці на імення пам”ять.
Так от, банально, можливо, але тобі так і не вдалося навчити мене пити, ні не просто пити (для цього вистачало вчителів в епоху мого темного отроцтва), а вживати конкретний напій – пиво. Пиво – це такий собі напій суцільного братерства і єднання членів компаній по духу і бог там ще знає по чому. Ні, не горілка, а саме пиво, горілка ж бо несе певний заряд потенційних пригод та агресивності. Ну, це як на моє не зовсім розбещене розуміння. Ви маєте право апелювати. Але то вже стосуватиметься, певна річ, розуміння вашого.
Знову ж таки: так от, пиво я на дух не переносила, ні змісту вживання цього продукту, ні його ославленого смаку, ні всього ритуалу, пов”язаного з усим вищезазначеним, хоч убий, не розуміла і переважно завжди на окрилений заклик когось із компанії „Йдемо на пиво!” не те щоб ображалась (не без цього, але виключно з тої причини, що ти надавав перевагу пиву зі своїми псевдо-друзяками перед можливістю побути зі мною), але дивувалась – то це точно. Навіть коли я погоджувалась, аби „за компанію” пробудити в собі ймовірно десь глибоко сховану пристрасть до пива, вистачало мене буквально на один-два ковтка цього чудо-напою, решта пляшки йшла тобі (ти це зумисне робив, зізнайся?).
Ми уже майже рік не разом. І, уяви, що сталося – я полюбила пити пиво! Час від часу, звісно, під настрій і все таке, але я вже не кривлюся від нього з щирим нерозумінням змісту. Так, я зрозуміла його смак, принаймні, смакує воно мені вже аж до першої половини пляшки, решта – „за компанію”, проте, чи не досягнення? Певне, ти б оцінив, якби дізнався.
Ха, про це навіть не думай, мене навчив далеко не хтось інший – я навчилась виключно на власному ентузіазмі. Ти ж знаєш, я завжди досягаю всього сама і нікому нічого не винна. Завжди сама. Цікаво, правда ж?
Ось так. Ми не разом, але я тільки тепер оцінила смак напою, який так цінував ти. Іронія, хіба ні?
Так от, банально, можливо, але тобі так і не вдалося навчити мене пити, ні не просто пити (для цього вистачало вчителів в епоху мого темного отроцтва), а вживати конкретний напій – пиво. Пиво – це такий собі напій суцільного братерства і єднання членів компаній по духу і бог там ще знає по чому. Ні, не горілка, а саме пиво, горілка ж бо несе певний заряд потенційних пригод та агресивності. Ну, це як на моє не зовсім розбещене розуміння. Ви маєте право апелювати. Але то вже стосуватиметься, певна річ, розуміння вашого.
Знову ж таки: так от, пиво я на дух не переносила, ні змісту вживання цього продукту, ні його ославленого смаку, ні всього ритуалу, пов”язаного з усим вищезазначеним, хоч убий, не розуміла і переважно завжди на окрилений заклик когось із компанії „Йдемо на пиво!” не те щоб ображалась (не без цього, але виключно з тої причини, що ти надавав перевагу пиву зі своїми псевдо-друзяками перед можливістю побути зі мною), але дивувалась – то це точно. Навіть коли я погоджувалась, аби „за компанію” пробудити в собі ймовірно десь глибоко сховану пристрасть до пива, вистачало мене буквально на один-два ковтка цього чудо-напою, решта пляшки йшла тобі (ти це зумисне робив, зізнайся?).
Ми уже майже рік не разом. І, уяви, що сталося – я полюбила пити пиво! Час від часу, звісно, під настрій і все таке, але я вже не кривлюся від нього з щирим нерозумінням змісту. Так, я зрозуміла його смак, принаймні, смакує воно мені вже аж до першої половини пляшки, решта – „за компанію”, проте, чи не досягнення? Певне, ти б оцінив, якби дізнався.
Ха, про це навіть не думай, мене навчив далеко не хтось інший – я навчилась виключно на власному ентузіазмі. Ти ж знаєш, я завжди досягаю всього сама і нікому нічого не винна. Завжди сама. Цікаво, правда ж?
Ось так. Ми не разом, але я тільки тепер оцінила смак напою, який так цінував ти. Іронія, хіба ні?
Про пусте
Моє серце – пустка. Воно пусте. Я слухаю пісні про кохання серед глупої ночі і нічого не відчуваю. Немає навіть суму. Немає нічого. Випита пляшка вина не спричинила жодного вияву почуттів. Зазвичай я б уже подзвонила принаймні тим, хто раніше подобався або мав таку перспективу або кому подобалась я, аби поспілкуватися, розважитись, знайти в комусь з них щось більше, ніж в них є. Телефон поряд, та я не візьму його в руки, бо я – це моє серце, а воно – пустка, воно не потребує нічого, чи то пак – нікого. Пустка – це я.
Моє серце – море. Бурхливе, примхливе, неслухняне, невиважене і непередбачуване. Сьогодні – неправдоподібно та підозріло спокійне, назавтра – вир пристрастей і несамовитостей, що поглине будь-кого включно зі мною. Серце наказує – біжи за ним, - і я біжу, збиваюся з ніг, падаю, підіймаюся і біжу знову. Я розкриваю перед ним душу, дарую весь свій світ, прошу бути поряд та дозволити бути поряд з ним, проте...
Моє серце – пустка. Чорна діра. В ній пропадають всі, хто тільки загляне в мої очі. Скільки їх, скільки нещасних пропало, пропало в мені, через мене, скільки від мене ж втікло? Одні до кінця вірили, що щось можливо. Але не мали жодних шансів. І через деякий час покидали моє життя. В безвиході. В безнадії. Кидаючи сповнені останної спроби погляди через плече, та я не дивилася. Ніколи. До тепер.
Іншими захоплювалась я, але ці виявлялися поганими хлопцями і були викинуті із мого життя свідомо. Мною. Деякі поверталися, щось, за їх словами, зрозумівши, проте...
Треті були начебто нічого. Спочатку. Здається, взаємна схожість і симпатія, спільність захоплень і світогляду, цікаві розмови за чашкою чаю або кави в п”ятницю пізно ввечері... та щось не те – чи то перекручені поняття, чи то страх, невпевненість, байдужість, непотрібність, непевність??? Що саме? – незрозуміло. Зовсім. Одначе результат від цього не змінився – місце призначення – чорна діра. Пустка. Не я.
Бо я – то моє серце. А воно – море...
Моє серце – море. Бурхливе, примхливе, неслухняне, невиважене і непередбачуване. Сьогодні – неправдоподібно та підозріло спокійне, назавтра – вир пристрастей і несамовитостей, що поглине будь-кого включно зі мною. Серце наказує – біжи за ним, - і я біжу, збиваюся з ніг, падаю, підіймаюся і біжу знову. Я розкриваю перед ним душу, дарую весь свій світ, прошу бути поряд та дозволити бути поряд з ним, проте...
Моє серце – пустка. Чорна діра. В ній пропадають всі, хто тільки загляне в мої очі. Скільки їх, скільки нещасних пропало, пропало в мені, через мене, скільки від мене ж втікло? Одні до кінця вірили, що щось можливо. Але не мали жодних шансів. І через деякий час покидали моє життя. В безвиході. В безнадії. Кидаючи сповнені останної спроби погляди через плече, та я не дивилася. Ніколи. До тепер.
Іншими захоплювалась я, але ці виявлялися поганими хлопцями і були викинуті із мого життя свідомо. Мною. Деякі поверталися, щось, за їх словами, зрозумівши, проте...
Треті були начебто нічого. Спочатку. Здається, взаємна схожість і симпатія, спільність захоплень і світогляду, цікаві розмови за чашкою чаю або кави в п”ятницю пізно ввечері... та щось не те – чи то перекручені поняття, чи то страх, невпевненість, байдужість, непотрібність, непевність??? Що саме? – незрозуміло. Зовсім. Одначе результат від цього не змінився – місце призначення – чорна діра. Пустка. Не я.
Бо я – то моє серце. А воно – море...
Subscribe to:
Comments (Atom)